Розділ 2

  Роман повернувся до столиці наприкінці осені, коли місто вже готувалося до зими й говорило короткими реченнями — холодом, вітром, світлом у вікнах. Він не був тут кілька років, але місто не ставило запитань. Київ узагалі не з тих, хто цікавиться, чому ти зник. Роман все ще звикав до ритму свого нового життя у місті.
  Того вечора повітря було вологим, густим, ніби його можна було зачерпнути долонями. Асфальт блищав, відбиваючи ліхтарі, і машини рухалися повільніше, ніж зазвичай — так, ніби ніхто нікуди не поспішав по-справжньому. Роман стояв навпроти кав’ярні й дивився на своє відображення у темному склі. Синя куртка. Темні джинси. Руки в кишенях. Він ніколи не вмів виглядати «на побаченні». У нього не було спеціального голосу чи постави. Він просто приходив — або не приходив.
  Сьогодні прийшов. Це знайомство не було спонтанним. Їх познайомили друзі, переписка тривала тиждень — достатньо, щоб домовитися зустрітися, і недостатньо, щоб хотіти цього по-справжньому.
  Він написав:
         «Я вийшов. Ти де?»
  Телефон мовчав. Роман підняв очі й подивився всередину. Кав’ярня світилася теплом — жовті лампи, пара від кавомашини, люди за столиками. Кожен у своїй історії. Він подумав, що завжди почувається трохи осторонь — ніби заходить у кадр, де зйомки вже давно почалися.
  Телефон знову в руці. Хлопець надрукував ще одне повідомлення. І коли відповідь нарешті прийшла — вона була не тією, на яку він міг очікувати.
        «Ви помилилися номером. Я тут, але не та, кого ви шукаєте.»
  Роман перечитав повідомлення двічі. Світ раптом став тихішим. Наче хтось зменшив гучність вечора. Він перевірив номер. Одна цифра. Помилка. Дивно, але розчарування не прийшло. Навпаки — з’явилося відчуття полегшення, яке він не хотів аналізувати.
  Хлопець підняв погляд на вікна. Я тут, але не та. Це речення зачепило його сильніше, ніж мало б. Він уявив її. Не обличчя — стан. Людину, яка сидить десь за склом і дивиться на нього, не будучи причетною. Свідка його незграбності. Коли вона написала про синю куртку, він усміхнувся — по-справжньому. Не з ввічливості. Йому давно ніхто не говорив нічого простого й без підтексту.
  Роман постояв ще кілька хвилин, чекаючи — вже не дівчину з переписки, а щось інше. Знак. Виправлення. Можливо, дзвінок. Телефон мовчав. І раптом він зрозумів, що не хоче заходити всередину. Не хоче писати «перепрошую, помилився». Не хоче ще одного знайомства, яке почнеться зі спроби відповідати очікуванням.
  Місто дихало поруч — рівно й байдуже. Трамвай дзенькнув десь за рогом. Вітер підняв край його куртки. Він відчув дивну ясність. І пішов. Кроки лунали по мокрому тротуару. Він не озирнувся — хоча відчував, що за склом, можливо, хтось дивиться йому вслід.
  На розі вулиці хлопець зупинився. Світлофор миготів червоним. Люди стояли поряд, кожен у своєму телефоні, у своїх повідомленнях, у своїх очікуваннях. Роман подивився на екран. Він не зобов’язаний був писати. Вона не зобов’язана була відповідати. Але тиша між ними вже не була випадковою. Він надрукував:
          «Мене звати Роман. Дякую, що не промовчали.»
  Палець завис на секунду і натиснув "надіслати". Машини рушили. Світло стало зеленим. Телефон завібрував, коли він уже переходив дорогу.
          «Ніка. І я зазвичай мовчу.»
  Роман зупинився посеред зебри — на мить, яка тривала довше, ніж дозволяли правила. Ніка. Ім’я прозвучало всередині спокійно, без зайвих асоціацій. Як початок фрази, яку ще тільки треба буде вимовити. Він раптом подумав, що іноді помилка — це не збій. Це спосіб обійти те, на що ти не наважувався. Навколо шуміло місто. Всередині було тихо. І ця тиша більше не лякала.
  Коли Роман повернувся додому, було вже пізно. Квартира зустріла його тишею — не затишною, а акуратною. Все стояло на своїх місцях. Нічого зайвого. Нічого, що могло б нагадати про інше життя. Він зняв куртку, повісив її на гачок. Зупинився на мить. У коридорі, внизу шафи, стояла невелика коробка. Закрита. Пил на кришці лежав рівним шаром — він не торкався її з моменту переїзду.
  Телефон у руці знову засвітився.
  Ніка.
  Хлопець прочитав її коротке повідомлення ще раз. І вперше за довгий час відчув щось, що не мало стосунку до минулого.
  Роман машинально опустив погляд на коробку. Ніби перевіряв, чи має право. Потім відвернувся. Світло в коридорі вимкнулося. Коробка залишилась у темряві.