Розділ 1

  Місто наприкінці лютого завжди виглядало так, ніби ще не вирішило, жити йому далі чи просто перечекати. Сніг уже зійшов, але весни не було. Асфальт блищав вологими плямами, люди йшли швидко й не дивилися одне одному в очі, а небо висіло низько, важке, непривітне.
  Ніка любила такі дні. У них було щось чесне. Вона сиділа біля вікна кав’ярні, зайнявши той самий столик, де завжди було трохи холодніше, ніж в центрі залу. Від вікна тягнуло прохолодою, але Ніці подобалося відчувати її крізь тонкі рукави светра. Ніби нагадування, що вона тут. У тілі. У реальності. Перед нею стояло латте з майже розмитим сердечком на пінці. Вона зробила ковток і скривилася — холодне. Як і треба. Дівчина відкрила ноутбук, але не працювала. Екран світився якоюсь презентацією, яку треба було доробити ще вчора. Курсор миготів у порожньому полі, ніби нервував більше за неї.
  Телефон завібрував. Коротко. Нетерпляче. Ніка перевернула його екраном догори. Незнайомий номер.
         «Я вийшов. Ти де?»
  Дівчина мимоволі усміхнулась. Світ продовжував жити своїми історіями, і це її чомусь заспокоювало. Вона вже хотіла відкласти телефон — помилки трапляються, не її справа. Ніка давно навчилась не втручатися. Не входити в чужі сценарії. Не ставати випадковим персонажем.
  Телефон знову завібрував.
         «Я біля входу. В синій куртці. Не бачу тебе.»
  Ніка підняла очі. За вікном, під тьмяною вивіскою кав’ярні, стояв чоловік. Справді в синій куртці. Він трохи переступав з ноги на ногу, вдивлявся всередину, наче боявся пропустити когось важливого. У його позі було щось знайоме — це очікування, в якому змішується надія й сумнів. Дівчина відчула легкий укол під грудьми. Не через нього. Через себе. Колись вона теж так чекала. І дивилась на двері. І шукала поглядом того, хто так і не прийшов.
  Ніка відвела очі.
— Не твоя історія, — тихо сказала вона собі.
  Телефон знову засвітився.
          «Може, ти всередині?»
  Дівчина дивилась на екран довше, ніж потрібно. Її пальці зависли над клавіатурою. У голові спрацював знайомий механізм: не втручайся, не починай, не ускладнюй. Але щось у цьому лютневому повітрі було надто крихким, щоб лишити все як є. Вона написала:
         «Ви помилилися номером. Я тут, але не та, кого ви шукаєте.»
  Відповідь прийшла майже миттєво.
          «О. Серйозно?»
   Вона тихо хмикнула.
         «Так. Але синя куртка вам личить.»
  Ніка сама не зрозуміла, навіщо це додала. Можливо, щоб розрядити ситуацію. Можливо, щоб відчути себе трохи живою. За вікно кав'ярні чоловік опустив погляд у телефон. Його обличчя змінилося — спочатку здивування, потім легка усмішка. Він підняв очі й наче безадресно подивився в простір перед собою.
        «Дякую. Тоді, мабуть, я сьогодні запізнився не туди.»
   Це було несподівано доросло. Без звинувачень. Без роздратування.
       «Буває,» — написала вона. «Особливо з важливими людьми.»
  Ніка сама не знала, для чого було додавати останню фразу. Напевно, їй хотілося вірити, що чоловік чекав когось важливого. Що ця історія не про байдужість. Пауза затягнулась. Пов вікно кав'ярні пройшла жінка з парасолькою, хоча дощу не було. Машини ковзали мокрим асфальтом. Хтось сміявся за сусіднім столиком. Чоловік ще трохи постояв. Потім глянув на двері, ніби давав комусь останній шанс. І розвернувся.
  Коли чоловік пішов, Ніка відчула це дивне знайоме відчуття — ніби щось повторюється. Не ситуація. Емоції. Колись вона теж стояла біля входу. Інша кав’ярня. Інше місто. Інша вона. Тоді дівчина прийшла раніше. Вона завжди приходила раніше — їй здавалося, що так контролює хаос. Замовила американо, яке не любила. Дивилась на двері. Перечитувала його останнє повідомлення:
«Буду за 10 хвилин.» Минуло двадцять. Потім тридцять. Телефон мовчав. Ніка не писала першою. Не тому що горда — просто боялася отримати відповідь. Він з’явився через сорок хвилин. Без вибачень. Без поспіху. Сів навпроти, ніби нічого не сталося.
  — Ти ж розумієш, у мене завал, — сказав він тоді.
  Ніка кивнула. Вона завжди кивала. Це був не найгірший момент їхніх стосунків. Навпаки — один із найтиповіших. Вона вміла чекати. Вміла підлаштовуватись. Вміла бути «зручною». Її любов була тихою. А його — умовною. Дівчина не помітила, коли почала зменшуватись. Говорити тихіше. Хотіти менше. Просити рідше. А потім одного дня він просто сказав:
   — Мені зараз не до серйозного.
Ніби вона була сезонною річчю. Ніби серйозність — це те, що приходить і йде разом із погодою. Тоді Ніка вперше не кивнула. Вона вийшла на вулицю, і повітря було таким самим — холодним, мокрим, байдужим. Вона не плакала. Вона просто вирішила.
Більше ніколи не чекати.
Більше ніколи не дозволяти комусь робити її другорядною.
  І от зараз — чоловік у синій куртці, який чекає когось. Іде. Без сцени. Без злості. І чомусь це болить не так, як мало б. Бо, можливо, цього разу вона не та, хто залишився сидіти.
  Дівчина закрила ноутбук. Зібрала речі. Вийшла на вулицю. Холод одразу вдарив у щоки. Місто пахло вологою, кавою і бензином. Десь у дворі гавкав собака. Світ був звичайним. Телефон завібрував знову. Ніка зупинилася просто посеред тротуару.
       «Мене звати Роман. Дякую, що не промовчали.»
  Вона дивилась на екран довше, ніж варто було. Мала вибір — не відповідати. Закрити цю історію, поки вона ще легка й безпечна. Дівчина повільно вдихнула.
       «Ніка. І я зазвичай мовчу.»
  Коли вона натиснула «надіслати», місто навколо ніби стало трохи чіткішим. Або це просто її серце почало битися швидше. Дівчина ще не знала, що це повідомлення стане першим з тих, які вона не зможе просто видалити.