Глава 11

Світлого ранку двері старої будівлі, яку ще пів року тому важко було впізнати, відчинилися навстіж. Всередині — свіжий ремонт, тепло, запах кави і лаванди. На табличці біля входу було написано:

Центр підтримки жінок "Голос тиші"

Місце, де тиша перетворюється на силу.

Анелія стояла біля входу в світло-бежевій сукні. Її пальці трохи тремтіли — не від страху, а від важливості моменту. Поруч тримав її за руку Арсен — та сама людина, яка колись повернула її до життя.

— Ти готова? — тихо запитав він, дивлячись їй в очі.

— Я народжувалась для цього, Арсене, — усміхнулась вона, глибоко вдихнувши. — Ходімо.

У невеликій залі вже зібралися жінки — ті, хто приходив сюди на перші консультації, ті, хто ще не наважився говорити, і ті, хто просто слухав. У кутку стояв столик з чаєм, кавою, печивом і дитячими малюнками. Психологиня Олена готувала папки, а соціальна працівниця Марія розставляла стільці.

Анелія вийшла перед усіма. Мить — і в горлі перехопило.

— Три роки тому… — почала вона і зупинилась. Пауза.

— Три роки тому я думала, що моє життя закінчилося. Але я помилялася. Мене врятували — люди, слово, любов. І сьогодні я тут, щоб сказати вам: ми всі заслуговуємо на новий початок. Без сорому. Без страху. З правом жити.

Очі в багатьох наповнилися сльозами.

— У цьому центрі ви зможете отримати психологічну допомогу, юридичну підтримку, навчання, спокій… і, головне, повагу. Тут ви не жертви. Ви — героїні.

Зала вибухнула оплесками.

До Анелії підійшла молода жінка з карими очима.

— Ви не уявляєте, як важливо було почути це. Я мовчала роками… а тепер вперше хочу говорити. Можна вас обійняти?

— Можна все, — відповіла Анелія, стискаючи її долоню. — Тут — можна все, що повертає тебе до себе.

Арсен дивився на неї зі сльозами. Він знав: це не просто центр. Це її перемога. Її голос — тепер звучав замість тиші.