Глава 10

Минуло три роки.

Три роки, наповнені мовчанням і словами, що важили більше за крик. Три роки, де кожна зустріч із психологом відкривала нову тріщину — не для того, щоб боліло більше, а щоб нарешті загоїлось.

Анелія сиділа на веранді їхнього невеликого будинку біля лісу, загорнута в плед. Той самий, який колись означав полон, тепер став символом захисту. Вона вдихнула повітря, що пахло соснами й дощем. Тепер у ній жила тиша — не глуха й порожня, як тоді в підвалі, а спокійна, глибока, як озеро в серпні.

Зсередини долинув голос Арсена:

— Ти знову прокинулась раніше за мене?

— Я взагалі-то ніколи й не засинала до кінця, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Просто лежала, слухала, як ти дихаєш.

Він вийшов до неї босоніж, узяв чашку з її рук, відпив ковток чаю й сів поруч.

— Пам’ятаєш, як колись ти не могла терпіти, коли хтось торкався до твоїх речей?

— А тепер?

— А тепер... я вже не розсипаюсь, коли мене торкаються.

Він притулився до неї плечем.

— Ти — найсильніша жінка, яку я знаю.

Анелія мовчала. Вона більше не відчувала потреби щоразу доводити, що з нею все гаразд. Тепер вона просто жила — з шрамами, що стали частиною її історії, не її визначенням.

— Знаєш, — тихо мовив Арсен, — я часом боюся доторкнутись до твоїх ран. Боюся нагадати.

— Але саме тому я й дозволяю тобі бути поруч, — відповіла вона. — Бо ти не лізеш у них пальцями. Ти просто тримаєш мене, коли мені важко.

Вони сиділи мовчки ще кілька хвилин. У повітрі бриніла весна.

— Слухай, а ти пам’ятаєш, який сьогодні день? — запитав він, нахилившись до неї з хитрим поглядом.

Анелія підняла брову.

— 25 травня ?

— Рівно рік, як ми сказали те «так» перед усіма.

Вона здивувалась, бо забула.

— А я думала, ти забудеш. Як минулого року, коли на нашу річницю ти подумав, що це день народження мого психолога.

— Таке не забувається, повір. Просто я хвилювався за тебе — тоді ти вперше залишилась на ніч одна вдома.

Анелія подивилась на нього з ніжністю. У його очах уже давно не було жалю. Там було прийняття. Там було кохання.

— Тепер я не боюся ночей, Арсене.

— Бо знаєш, що я завжди повернуся?

— Ні, — вона посміхнулась. — Бо я знаю, що навіть якщо не повернешся, я зможу пройти це знову. Але я дуже рада, що не мушу.

Вони обійнялися — без надриву, без драми. Просто як двоє, що пройшли крізь усе й залишились разом. Живі. Цілі. І щасливі по-справжньому.