Глава 9

Арсен ішов лісовою стежкою, вкрита вологим листям. Повітря пахло прілим мохом, а кожен крок лунав глухо, немов його вела тиша сама. Він уже обійшов усі місця, де Анелію бачили востаннє, але жодної конкретної зачіпки не мав. Тільки відчуття в грудях, що він має іти далі.

— Ти певен, що вона могла піти сюди? — спитав Остап, його друг, що вирішив приєднатися сьогодні.

— Я не знаю. Просто... щось тягне мене в цей бік. Якесь дивне передчуття.

— Це вже не передчуття, а манія, Арсене. Ми ходимо по колу третій день.

Арсен зупинився. Біля підніжжя старого дуба валялася червона стрічка — така сама, яку Анелія часто вплітала у волосся. Він схилився, взяв її до рук, уважно розглядаючи.

— Це її, — прошепотів. — Я точно пам’ятаю. Вона завжди носила цю стрічку, з першого курсу.

— А може, це просто збіг? — Остап озирнувся, ніби хтось за ними стежив. — Тут кожна третя дівчина таку має.

— Ні, не кожна. Вона вишивала її сама. Бачиш ось ці візерунки? Це точно її. Вона мені розповідала, що це оберіг.

Погляд Арсена став уважнішим. Десь на рівні кущів, трохи далі, щось мигнуло — шматок тканини? Металева фляга? Він рушив туди, не пояснюючи нічого Остапу.

— Ей! Ти куди?! — гукнув той, але Арсен уже продирався крізь зарості.

Пробравшись крізь гілля, він натрапив на якусь стару, зарослу просіку. І прямо посеред неї — камінь, на якому були викарбувані символи. Незрозумілі, можливо, старослов’янські. Він провів пальцем по одному з них — раптом у голові промайнула картина: Анелія сидить у темному місці, ховаючи обличчя в долонях. Його серце пришвидшилося.

— Що це було?.. — сам до себе прошепотів Арсен.

— Що?! — Остап підійшов до нього, запихкуючись. — Ти нормально? Ти поблід.

— Я… я не знаю. Я щойно... побачив її. Ніби мить. Вона плакала. Тут щось є, Остапе. Цей знак...

— Це марення від втоми. Ти не спав дві доби, харчуєшся кавою й панікою.

— Може, — кивнув Арсен, але не вірив у це. Його щось вело далі.

Вони продовжили рух уздовж просіки, аж раптом побачили дерево, на якому висів уламок підвіски. Це була підвіска у формі серця. Він упізнав її одразу — купив її для Анелії.

— Це вже не може бути збігом. Вона була тут, Остапе. Вона кидала підказки. Навмисно. Її змушували мовчати, але вона знайшла спосіб.

— І що далі? Ти хочеш сказати, що вона залишає сліди в лісі? Хто вона — Гензель і Гретель?

— Ні, — сказав Арсен твердо. — Вона знала, що я шукатиму. Вона мені довіряє. І я її знайду.

Дорога далі вела крізь сивий туман, що стелився поміж соснами, мов би світ сам не хотів, щоб їх хтось побачив. Автомобіль Остапа мчав по розмитій ґрунтовці, і що далі — то глушіше ставало навколо.

— Арсене, поясни мені ще раз… ми їдемо до хати, яку ти побачив у… баченні? — Остап не відривав очей від дороги.

— Не просто баченні. Це було надто реально. Вона показала мені, де вона. Я просто це знаю.

— Ти починаєш лякати.

— Якщо я помиляюся — я скажу, що зійшов з розуму. Але якщо ні…

Попереду з’явився темний силует. Будинок. Старий, обшарпаний, з облупленими віконницями та зарослим двором. Вікна — закриті дошками, дах — просілий. Здавалося, що сам час тут зупинився.

— Боже… — прошепотів Остап. — Хто тут живе?

— Може, вже ніхто. А може — вона.

Вони вийшли з авто. Арсен підійшов ближче. Вітер зірвав кілька листків з дерева, і в тиші почувся стогін. Він підскочив.

— Ти чув це?

— Що саме?

— Хтось… всередині.

Двері рипнули під натиском. Усередині — темрява, лише крізь щілини пробивалося тьмяне світло. Запах вогкості, старого дерева і чогось гіркого стояв у повітрі.

— Арсене… — Остап зупинився біля входу.

— Це може бути пастка.

— Я мушу.

Крок за кроком Арсен підіймався сходами, що ледь тримались. І раптом… за зачиненими дверима, він почув шелест. Якесь ковзання. Він рвучко відчинив двері — і побачив її.

Анелія.

Вона сиділа в кутку, закута в плед, обличчя — бліде, очі — величезні й налякані. Шкіра на руках — подряпана, губи потріскані, а на щоках — сліди сліз. Але в її погляді було більше сили, ніж в усьому Арсені зараз.

— Анеліє… — його голос зламався.

— Ти… — прошепотіла вона. — Ти прийшов?

Він кинувся до неї, опустився на коліна, не наважуючись торкнутись.

— Ти… як ти? Що з тобою зробили?

— Я… жива. Він… не бив мене. Але… слова можуть ранити більше, ніж удари.

Остап мовчки стояв у дверях. Арсен простягнув руку.

— Можна?

— Тільки... не швидко. Я ще не до кінця розумію, що ти справжній.

Він лагідно взяв її за долоню. Вона здригнулась, але не відсторонилась.

— Як ти сюди потрапила? — запитав Арсен тихо.

— Що він хотів?

— Не знаю до кінця. Він говорив, що хоче “очистити” мене від впливу людей, які роблять мене слабкою. Що я повинна бути “новою Анелією”.

— Психопат… — прошепотів Остап. — І де він зараз?

— Зник учора вночі. Залишив мені їжу і… сказав, що «випробування завершено». Я не знаю, що він мав на увазі.

Арсен підвів її обережно.

— Ми їдемо додому. Все закінчилось.

— Це ще не кінець… — її голос затремтів. — Він повернеться. Я знаю.

— Нехай приходить. Цього разу — я буду поряд.

Анелія, тримаючись за Арсена, повільно піднялася на ноги. Її пальці ковзали по його руці, здавалося, що кожен рух давався їй важко. Вона, здавалося, тільки зараз починала розуміти, що вона в безпеці. Але страх ще не відпускав її.

— Ми повинні йти зараз, — сказав Арсен, твердо поглянувши на Остапа. — Він може повернутися будь-якої миті.

Остап, не бажаючи заперечувати, просто кивнув. Він виглянув у вікно. На вулиці було тихо, але цього було достатньо, щоб внутрішній страх і нервозність почали наростати в ньому.

— Зараз? — Анелія подивилася на нього запитально. — А що якщо це пастка? Що якщо він вже нас чекає?

— Ми не маємо вибору, — відповів Арсен. — Якщо залишимось тут ще хоча б на хвилину, все буде лише гірше.