Глава 8

Арсен не міг сидіти на місці. Серце билося швидше, ніж він міг витримати. Всі звуки, що до цього здавалися звичайними, тепер лунали у вухах, як грім. Він кидав погляди на екран телефону, сподіваючись побачити повідомлення чи дзвінок, але нічого не було. Мабуть, вже півгодини, як він намагався знову і знову зв’язатися з Анелією. Страх і гнів перепліталися, стаючи все сильнішими.

Анелія сиділа в темному підвалі, її серце биттям розривало тишу, але вона намагалася зібрати свої думки. Вогкість стін просочувалась у її шкіру, а здавлене дихання лише підсилювало відчуття ізоляції. Кожен шум у темряві здавався загрозою, і кожна тінь виглядала як майбутнє, яке вона не могла уникнути. Але вона не могла дозволити собі панікувати. Вона зосереджувала свою увагу на думках про те, як вибратися з цього місця.

«Тихо, не давай страху захопити тебе», — намагалася заспокоїти себе. В її голові з’являлись плани: як знайти слабкі місця у замкненій кімнаті, як використати будь-яку можливість для того, щоб попросити про допомогу. Вона слухала кожен звук, намагаючись знайти в ньому підказку, яку може використати на свою користь.

Тим часом, Григорій, стоячи за дверима підвалу, відчував, як його сумління починає розриватися. В його свідомості розгортався внутрішній конфлікт, який не давав йому спокою. Ще недавно він був впевнений у своїх діях, і тепер, коли йому залишалося так мало часу, питання стало складнішим. Чи дійсно він готовий дійти до кінця? Чи варта Анелія таких жертв, чи насправді вона заслуговує на це все? Його роздуми ставали все більш заплутаними, і він відчував, як натягнуті струни його емоцій можуть ось-ось порватися.

«Ти це зробиш, Григорію, не здавайся», — прошепотів він собі, намагаючись заспокоїти власні сумніви. Але під поверхнею його рішень ховалися запитання, що ставили під сумнів саму сутність його вчинків.

Підвал був заповнений густим повітрям, що пахло вогкістю та старим камінням. Світло від маленької лампочки, що висіла на стелі, слабко освітлювало одну стіну, але не могло прогнати темряву, яка огортала решту простору. Тіні, що танцювали на стінах, здавалися живими, а глухий шум капель, що падали на підлогу з тріщин у стелі, лише підсилював відчуття безвиході.

Анелія сиділа на холодному камінні, її ноги затерпли, а руки здригалися від холоду. Вона не могла позбутися відчуття, що стіни цієї тісної кімнати тиснуть на неї, поглинаючи кожен її рух, кожен подих. Її груди стискалися, мов лещата, а її думки змішувалися у безладну суету: «Як вибратися? Як знайти вихід?» Вона намагалася не слухати себе, адже кожен новий крок у її думках лише додавав ще більше страху.

Григорій, стоячи в дверях, не говорив нічого. Його тінь лягала на підлогу, мов велетенська темна постать. Він кілька разів поглядав на Анелію, але його погляд був непроникним, як стіна. Замість того щоб просто покинути її, він підійшов і кинув на підлогу тонкий плед, який він приніс з собою.

"Це твоє місце зараз", — ледь чутно прошепотів він, хоча його слова були насичені невідомим, холодним відтінком влади. Плед виглядав дешевим і недбалим, ніби просто предмет, що не мав значення, але для Анелії це було не так. Він нагадував їй про її теперішнє становище, про те, як її простір був обмежений, як усе навколо неї стало тюрмою, а її життя втратило смисл у тій самій безпорадності, в якій вона зараз знаходилася.

Анелія поглянула на плед, а потім на нього. В її погляді з’явилася мовчазна боротьба, але все, що вона могла зробити — це залишатися тихою, змушуючи себе не плакати. Він не сказав більше нічого, але цей жест, цей плед був усім, що він залишив їй.

І поки він залишав її в тій темряві, її душа ще більше наповнювалася тривогою. Її серце билося швидше, а в її голові зростав хаос. Вона знала, що в цій тісній, холодній кімнаті, з пледом на підлозі, вона не мала ані сили, ані можливості вирватися з цієї пастки. І все, що залишалося, це знайти у собі хоча б краплю надії, хоч частину сили, щоб не зламатися.

Арсен стояв на порозі старого будинку, де, як він знав, востаннє бачилася з ним Анелія. Вогка погода затягнула місто важким, холодним туманом, але це було для нього неважливо. Він відчував тільки те, що серце невпинно билося в грудях, мов запізнілий удар барабана на порозі битви. Час ніби зупинився, і кожен його крок був обтяжений питанням: де вона? і що сталося?.

Він намагався зібрати всю інформацію, яку міг знайти. Спочатку поговорив із людьми, що бачили її напередодні. Але кожен із них розповідав різні історії, не даючи чітких відповідей. Одна старенька на ринку казала, що вона чула кроки вночі біля лісу, інший чоловік говорив, що бачив її поблизу старої школи. «Не може бути, щоб усе було так заплутано», — думав Арсен, коли поспішав далі, спільні моменти розповідей лише заплутували його більше.

З кожним кроком його метання між бажанням допомогти Анелії і страхом перед насильством, до якого йому доведеться вдаватись, ставало все сильніше. Він не був готовий до жорстокості, до того, щоб порушити всі моральні межі, навіть якщо це було єдиним способом досягти мети. Ці думки підточували його впевненість і змушували ще сильніше сумніватися в тому, що він робить правильно.

Коли він, зрештою, вирушив до того місця, де востаннє бачили Анелію, дорога виявилася набагато складнішою, ніж він міг уявити. Вулиці стали темними, і навіть знайомі місця здавалося поглинали страх. Раптом перед ним виник непередбачуваний бар'єр — кілька чоловіків, що сиділи на лавці і перешкоджали проїзду. Одразу стало зрозуміло, що вони не мають наміру відпустити його без запитань. Арсен спробував їх оминути, але один із них, високий і лисий, підійшов до нього і загородив шлях.

«Куди йдеш, хлопче?» — спитав він, не приховуючи інтересу. Арсен знервовано стиснув кулаки, однак не міг дозволити собі витрачати час на сварки. Йому було важливо рухатися далі, але в такі моменти час і розум ставали ворогами. Може, це був знак? Може, він мав залишити все і повернутися, щоб знайти інший спосіб?