Глава 7

На другий день ранок видався напрочуд тихим. Григорій сидів у своїй кухні, бездумно водячи пальцем по потрісканій поверхні старого столу. Голова розколювалася після вчорашнього випитого, а душу гнітив важкий камінь. Він розумів: сьогодні прийдуть.

І вони прийшли.

Різкий, нетерплячий стукіт у двері змусив його здригнутися. Він підвівся, витираючи спітнілу долоню об штани, і, не поспішаючи, потягнувся до клямки. Але щойно двері трохи прочинилися, їх виламали з такою силою, що Григорія відкинуло назад. Він важко гепнувся об підлогу, спробував підвестися, але не встиг — перший удар прилетів у груди, вибивши все повітря з легень.

— Гриша, ти, здається, забув, що час платить борги! — пролунав хрипкий голос, у якому відчувалася зловтіха.

В кімнату зайшли троє чоловіків. Один із них — високий, широкоплечий, із лисиною, що виблискувала під світлом лампи, нахилився над ним.

— Ти що, думав, ми забудемо?

Григорій не встиг відповісти, як отримав удар в обличчя. Різкий біль пройшовся щелепою, в голові зашуміло. Він відчув, як щось гаряче потекло з носа — кров.

— Не треба, хлопці... Давайте якось домовимося... — прохрипів він, витираючи рукавом обличчя.

Але його слова заглушив новий удар. Нога врізалася в живіт, змусивши його зігнутися від болю. Григорій хрипко видихнув, відчуваючи, як кисень не доходить до легень.

Його били методично, з розрахунком. Не кваплячись, ніби розтягуючи насолоду. Один стискав його за волосся, змушуючи підняти голову, інший розмахував кулаком, цілеспрямовано цілячись у найбільш болючі місця.

— Нам не потрібно слухати твого лайна, — нарешті проговорив один із них, стискаючи Григорія за підборіддя і змушуючи його подивитися йому прямо в очі. — Або ти платиш, або ми забираємо все, що в тебе є.

— Я... знайду гроші... — прохрипів той, ковтаючи металевий присмак крові.

— Ти краще пошвидше, бо наступного разу все буде набагато гірше.

Вони пішли так само швидко, як і прийшли, залишивши по собі запах тютюну, дешевого одеколону та присмак страху.

Григорій повільно, з тихим стогоном піднявся на лікті, вдихнув, скривився від болю. Груди палало, в голові шуміло, перед очима ще стрибали темні плями.

Він не міг заплатити. Грошей у нього не було. Але він міг знайти спосіб змусити когось заплатити за нього.

Його губи скривила ледь помітна посмішка.

Анелія.

Якщо Арсен її хоче, то він заплатить будь-яку ціну.

Ідея почала оформлюватися в голові, розплутуючи клубок його проблем.

Так, він забере її. Він змусить Арсена грати за його правилами.

І тоді борги більше не будуть його проблемою.

Два дні минуло з тієї напруженої суперечки, а в домі Анелії все ще витав відгомін тривоги. Мати майже не відходила від неї, занадто стурбована, щоб залишати її одну. Та Анелія відчувала, що задихається в цьому полоні турботи. Вона мала вийти, хоча б ненадовго, хоча б у магазин.

— Мам, я лише за фарбами та олівцями, п’ятнадцять хвилин, — переконувала вона, поки мати похмуро дивилася на неї, стискаючи край фартуха.

— Ні, це небезпечно, — вперто заперечувала жінка.

Анелія тяжко зітхнула.

— Я не дитина. Всього лиш магазин через дві вулиці.

Після кількох хвилин суперечки мати, хоч і з важким серцем, все ж поступилася.

Вулиці були незвично порожні, наче місто сховалося за важкими шторами будинків. Вітер грався сухим листям, піднімаючи його в легкому вихорі. Магазин був теплим і сповненим запаху паперу та фарби. Анелія обережно обирала потрібні відтінки, гублячись серед полиць, заповнених канцтоварами.

Вийшовши з магазину, вона на мить зупинилася, поправляючи сумку на плечі. І раптом – холодний дотик металу до живота. Серце завмерло, кров відступила від обличчя.

— Або ти йдеш за мною, або я тебе тут і прикінчу, — голос Григорія був тихий, але в ньому не було ані краплі вагання.

Його рука твердо тримала ніж, прихований від сторонніх очей.

Анелія хотіла закричати, втекти, зробити хоч щось, але її ноги приросли до землі. Григорій нахилився ближче, його подих торкнувся її вуха:

— Без різких рухів. Інакше я поріжу тебе прямо тут.

Жах стиснув її горло, та вона кивнула.

Григорій обережно, майже непомітно, розвернув її і повів у бік темної алеї. Кожен її крок здавався удавкою, що стискалася на шиї.

Вона не знала, куди він її веде, але знала одне — цього разу все по-справжньому.

Підвал зустрів її пронизливим холодом та затхлим запахом вогкості. Анелія ледь встигла озирнутися, як важкі двері грюкнули за її спиною, а Григорій із дзвінким клацанням провернув ключ у замку.

Вона знала це місце. Це був той самий підвал, де вона вже була колись. Здавалося, стіни дихали спогадами, і кожен їхній подих був просякнутий страхом.

— Ну що, мала, — Григорій схрестив руки на грудях, розглядаючи її, ніби здобич. — Скучила?

Анелія не відповіла. Її дихання було частим і поверхневим, а серце билося так сильно, що здавалося, воно вирветься назовні.

— Що, злякалася? — він хрипло засміявся, підходячи ближче. — А я попереджав, що не варто зі мною гратися.

Він підніс руку, ніби хотів торкнутися її обличчя, але вона різко відсахнулася.

— Не чіпай мене, — її голос тремтів, але в ньому ще жевріло щось схоже на виклик.

Григорій усміхнувся.

— О, як ти смілива. Думаєш, твій Арсен тут зараз влетить і врятує тебе, як у дешевих фільмах? Ні, крихітко. Цього разу ти залишишся тут, поки він не заплатить.

— Він не дасть тобі ні копійки, — кинула вона, дивлячись йому прямо в очі.

Григорій усміхнувся ще ширше.

— Побачимо. Але, поки він думає, ти будеш тут. Сподіваюся, тобі буде комфортно.

Він кинув на підлогу старий плед.

— Все. Сиди тихо, — сказав він, розвертаючись до виходу. — Якщо будеш хорошою дівчинкою, я навіть принесу тобі води.

Двері знову грюкнули, і за ними запанувала тиша.

Тим часом, удома Марія не знаходила собі місця.

— Де вона ходить? — жінка нервово металася кухнею, поглядаючи на телефон.