Глава 5

Анелія втомлено опустилася на стілець у просторій їдальні. Після виснажливого шопінгу вона не могла думати ні про що, окрім як нарешті поїсти та сховатися у своїй кімнаті. Столова була освітлена м’яким теплим світлом, а на довгому столі вже стояли страви, які явно приготували спеціально до їхнього повернення.

Арсен зайшов до кімнати, кинувши погляд на дівчину.

— Нарешті можна нормально повечеряти, — сказав він, сідаючи навпроти. — Сподіваюся, ти не надто виснажилася після наших пригод?

Анелія скосила на нього погляд, проте промовчала. Вона взяла виделку та почала механічно колупати їжу.

— Ти ж навіть не дивишся, що їси, — хмикнув Арсен.

Вона важко зітхнула.

— Мені байдуже, головне — швидше поїсти і піти.

Арсен насмішкувато нахилився ближче:

— Ти завжди така буркотлива після покупок?

Анелія скривилася.

— Я просто не звикла до такого.

— Ну, звикай, — недбало кинув він. — Бо це лише початок.

Вона підняла на нього погляд. У його очах читався виклик, але й щось схоже на прихований інтерес.

Анелія механічно ковтала їжу, намагаючись не звертати увагу на Арсена. Він, здається, отримував задоволення від її роздратування.

— Завтра в нас буде цікава зустріч, — раптом сказав він, відкинувшись на спинку стільця.

Анелія скосила на нього погляд.

— Що ще за зустріч?

Арсен узяв келих з вином, трохи покрутив у руках і невимушено сказав:

— Завтра я зустрічаюся з твоїм батьком.

Вона ледь не вдавилася.

— З моїм батьком? Навіщо?!

— Він має мені борги, — так само спокійно пояснив Арсен, ковтнувши вина.

Анелія відчула, як у неї холонуть руки. Вона знала, що справи її батька були не найкращими, але щоб борги? Перед Арсеном?

— Я… нічого про це не знаю, — нарешті вимовила вона.

Арсен усміхнувся, ніби чекав на таку відповідь.

— А ти й не повинна була знати. Але тепер знаєш.

— І що… що буде далі?

Він знизав плечима.

— Подивимось, наскільки твій батько відповідальний у фінансових питаннях.

Анелія стиснула виделку так сильно, що аж пальці побіліли. У неї виникло моторошне відчуття, що цей борг означає щось більше, ніж просто гроші.

Анелія сиділа у своїй кімнаті, втупившись у темну гладь вікна, за яким майже непомітно шелестіло нічне місто. Вона ніяк не могла зосередитися, її думки металися, наче загнані звірі, не знаходячи виходу.

Завтра вона мала побачити батька. Здавалося б, нічого особливого – звичайна зустріч, яка не мала викликати бурю емоцій. Але чомусь усередині неї зачаївся незрозумілий тягар, що стискав груди з кожним подихом. Арсен згадав про борги, але вона нічого не знала про них. Скільки? Чому? Як давно? І головне – навіщо її взагалі туди тягнуть?

Частина її хотіла запитати Арсена прямо зараз, вимагати пояснень, але щось її стримувало. Його спокійний голос, впевнений погляд – усе це наштовхувало на думку, що він нічого не скаже зайвого, навіть якби захотів.

А якщо це пастка? Якщо батько знову щось задумав? Вона так довго намагалася триматися осторонь, будувати нове життя, а тепер знову повинна повернутися в тінь минулого?

Її пальці мимоволі стислися в кулак. Вона ненавиділа цю невизначеність, цю свою слабкість. Її кидало в різні боки: то хотілося просто не прийти, втекти, забути, то, навпаки, піти й поглянути батькові в очі, розгадати, що ж криється за його словами.

Але найбільше лякало інше: а що, якщо він знову зачепить у ній ті нитки, які вона так довго розривала? Що, якщо її крихка рівновага зруйнується одним його словом?

Анелія заплющила очі, роблячи глибокий вдих. Відступати було пізно.

Ніч застигла над містом, огортаючи його важким темним покривалом. Лише зрідка вдалині спалахували вогні фар, відбиваючись у мокрому асфальті, а за вікном чулося глухе шурхотіння вітру. Анелія лежала на ліжку, втупившись у стелю, і ніяк не могла заснути. Думки нещадно роїлися в голові, не даючи їй жодного спокою.

Її не покидало тривожне передчуття. Зустріч із батьком – ці слова обпікали її зсередини, змушуючи серце стискатися. Вона так довго тікала від минулого, намагаючись стерти всі сліди його присутності в своєму житті, а тепер воно знову нахабно вторгалося в її реальність.

Чи могла вона просто проігнорувати це? Відмовитися, сказати, що їй це не потрібно? Можливо. Але щось глибоко всередині підказувало їй, що це не просто випадковий збіг обставин. Що ця зустріч має значення.

Вона згадала вираз обличчя Арсена, коли він сказав їй про борги. Його голос був спокійним, майже байдужим, але в очах промайнула тінь. Це був не просто бізнес для нього. Це було щось більше.

А що, якщо батько знає про неї більше, ніж вона думає? Що, якщо він весь цей час стежив, збирав інформацію, чекав на момент, щоб знову з’явитися в її житті?

Анелія стиснула пальці в кулак. Вона ненавиділа це відчуття безпорадності. Ненавиділа те, що не могла контролювати ситуацію, що мусила грати за чужими правилами.

Але вона не була більше тією дівчиною, якою була колись. Вона змінилася. Навчилася тримати удар, будувати власний захист.

Зітхнувши, вона перевернулася на бік, обійняла себе руками й заплющила очі. Завтра принесе свої відповіді. Вона не знала, якими вони будуть, але була впевнена в одному – вона не дасть минулому зламати її знову.

Анелія прокинулася від ніжного сонячного світла, що просочувалося крізь штори, змушуючи її розплющити очі. Вчорашній день був виснажливим, але водночас трохи дивним. Вона все ще не звикла до цього нового життя – до розкішного маєтку, прислуги, Арсена, який поводився то стримано, то несподівано м'яко.

Вона перевернулася на бік, вдивляючись у стелю. Сьогодні мала відбутися зустріч, про яку вона не хотіла думати. Але думки все одно лізли в голову.

Зітхнувши, вона піднялася з ліжка і, накинувши халат, повільно вийшла зі своєї кімнати. Спустившись сходами, вона відчула легкий запах кави та свіжого хліба.

У їдальні Арсен уже сидів за столом, розглядаючи екран телефону. Перед ним стояла чашка чорної кави та тарілка з круасанами. Коли він почув її кроки, підняв голову і коротко усміхнувся.