Глава 4

Анелія ступила через високий поріг маєтку, і їй здалося, ніби вона перетнула невидиму межу між своїм минулим і тим, що чекало попереду. Повітря всередині було наповнене легким ароматом дорогого дерева і ще чимось невловимо прохолодним, майже стерильним. Їй одразу кинулося в очі, що в будинку панує ідеальна чистота — жодної пилинки, жодного випадково залишеного предмета, який би видавав, що тут живуть справжні люди, а не просто підтримують виставковий порядок.

Анелія повільно рухалася вперед, майже боячись зайвий раз торкнутися чогось. Її погляд ковзав по широких мармурових сходах, що вели на другий поверх, по стінах, прикрашених картинами, які, мабуть, коштували більше, ніж усе її попереднє життя. Але ці картини не викликали тепла — вони здавалися холодними, як і весь цей простір. Тут усе мало свій ідеальний вигляд, але не мало душі.

Вона провела пальцями по темному полірованому столу у вітальні й відчула, як ледь помітний холод пройшов крізь шкіру. Їй було некомфортно. Наче цей будинок сам виштовхував її, неначе говорив: «Ти тут зайва». Усе довкола виглядало так, ніби його створювали не для життя, а для показу.

Її внутрішній голос усе повторював: це не твій дім, це його територія.

Усе тут належало Арсенові. Дорогі меблі, кришталь у вітальні, величезна люстра, що скидалася на розсип діамантів. Це було його королівство, а вона… Вона тут лише гостя. Чи радше — полонянка?

З кожним новим приміщенням її неспокій зростав. Вона бачила кабінет із темним дерев’яним столом, на якому лежали акуратно складені документи, величезну бібліотеку, наповнену книжками у шкіряних палітурках, хоча вона не була впевнена, що господар їх хоч раз відкривав. Спальня, оформлена в темних тонах, з масивним ліжком, виглядала водночас розкішною і чужою.

Їй було важко дихати.

У цьому місці не було хаосу. Не було життя. Вона раптом зрозуміла, що більше за все на світі їй хотілося вибігти звідси, подихати свіжим повітрям. Але вона не могла. Їй доведеться звикати.

Анелія підійшла до величезного вікна у вітальні й подивилася назовні. За склом виднівся бездоганний сад, кожне дерево у якому здавалося вирощеним і доглянутим за найсуворішими правилами. Як і все тут.

Несподівано за її спиною пролунав голос Арсена:

— Сподіваюся, тобі подобається.

Вона здригнулася й обернулася до нього. Його погляд був проникливим, спокійним, але водночас таким, що змушував її триматися насторожі.

Пройшовши далі, вона натрапила на кухню. Там панувала атмосфера тепла й затишку. В цей момент у приміщення увійшла жінка років п’ятдесяти в акуратному фартусі.

— Добрий день, пані Анеліє, — привіталася вона лагідно.

— Просто Анелія, — відповіла вона, трохи розгублено.

— Добре. Я Ольга, домоправителька. Якщо щось потрібно, звертайтеся. А це Марія — кухарка.

З-за столу підвелася ще одна жінка, яка виглядала трохи молодше.

— Приємно познайомитися, — коротко сказала Анелія.

Вона не знала, як поводитися. В її старому домі не було слуг, вона сама звикла робити всю роботу по господарству.

— Снідати будете? — запитала Марія.

— Ні дякую — тихо відповіла Анелія 

— Якщо вам щось буде потрібно, просто скажіть.

— Дякую… — Анелія трохи вагалася. — Але я звикла сама про себе дбати.

— Я розумію, дитинко, — Ольга тепло усміхнулася. — Але тепер вам не потрібно ні про що турбуватися.

Анелія сиділа на високому стільці біля кухонного острова, відчуваючи, як пальці ковзають по гладкій поверхні. У неї не було апетиту, хоча перед нею стояла тарілка з чимось дорогим і, напевно, смачним. Але їжа її зараз цікавила найменше.

Вона намагалася абстрагуватися від ситуації, від усього, що сталося за останні дні. Але не могла. Вона була тут, у цьому ідеальному домі, з цим чоловіком, який поводився то грубо, то занадто ввічливо, що аж лякало.

І тепер він хоче, щоб вона поїхала з ним на шопінг.

Ні, їй це не подобалося. Вона не хотіла їхати. Усе в ній опиралося цьому рішенню.

Навіщо він це робить? Навіщо взагалі ця гра?

Вона не була дурною. Він хоче її змінити. Надати їй вигляду, який би відповідав його стандартам. І навіть якщо це не так — сам факт того, що вона буде з ним ходити по дорогих магазинах, вибирати речі, які він оплатить, змушував її почуватися незручно.

Анелія завжди звикла сама обирати, що їй носити. Навіть якщо це був найпростіший светр, але вона купувала його за власні гроші. А зараз…

Їй хотілося відмовитися. Хотілося сказати, що в неї є все необхідне, що вона не потребує нового одягу, що це взагалі безглуздо.

Але чи могла вона?

— Ти сьогодні погано їла, — голос Арсена змусив її здригнутися.

Він стояв неподалік, схрестивши руки на грудях. Його погляд, як завжди, був уважним, ніби він вивчав її кожен рух, кожну реакцію.

— Немає апетиту, — тихо відповіла вона.

— Значить, варто змінити обстановку. Ми їдемо в місто.

Анелія опустила очі.

— Навіщо?

— Тобі потрібен одяг, — він сказав це так спокійно, ніби обговорював погоду.

Вона відчула, як всередині піднялася хвиля протесту.

— У мене є, що носити.

Арсен підійшов ближче, зупинився прямо перед нею.

— Я знаю, що ти не хочеш їхати, — його голос був м'який, навіть теплий. — Але ти поїдеш.

Анелія стиснула пальці в кулак, намагаючись не видати своїх емоцій.

— Я не хочу нічого змінювати.

— Але тобі доведеться, — Арсен провів пальцями по краю її склянки з водою, ніби ненароком. — Не подобається це рішення? Тоді знайди своє.

Вона мовчала. Він знав, що вона не скаже «ні». Він грав, і вона в цю гру вже потрапила.

— Одягнись. Ми виїжджаємо через десять хвилин, — тихо сказав він і, не чекаючи відповіді, вийшов із кухні.

Анелія залишилася сидіти, втупившись у порожню тарілку.

Що б я не вирішила — вибір уже зроблено за мене.

Анелія сиділа на пасажирському сидінні, стискаючи руки в замок на колінах. Автомобіль м'яко котився дорогою, двигун працював майже безшумно. Усередині було тепло, але їй здавалося, що холод пронизує її зсередини.