Глава 3

Анелія сиділа на ліжку, стискаючи в руках свої олівці, як останній зв’язок із мріями. Вона майже не спала цієї ночі — думки клубочилися в голові, не даючи їй ані хвилини спокою. Як можна прокинутися й просто піти в нове життя, коли тебе навіть не запитали, чи цього ти хочеш? У дитинстві вона уявляла інше майбутнє — там вона сама обирала свою долю, свою любов. Вона вірила, що колись знайде людину, яка буде поруч із нею не через домовленості між батьками, а через почуття. Але тепер усе було вирішено за неї.

Її серце калатало, коли у дворі заторохтів двигун автомобіля. Цей звук був наче удар гонга, що сповіщав про початок незворотних змін. Вона обережно підійшла до вікна і відсунула штору. Чорний джип, виблискуючи на ранковому сонці, зупинився просто посеред двору. Її батько, навіть не глянувши в її сторону, вийшов назустріч гостю.

Анелія затамувала подих, коли побачила Арсена. Він здавався холодним і відстороненим, хоча в його погляді не було тієї жорстокості, яку вона так добре знала по очах Григорія. Він виглядав надто впевненим, ніби знав усе наперед, ніби цей день був для нього звичайною справою. Анелія ж, навпаки, відчувала, як у ній наростає паніка.

Її долоні спітніли, а ноги тремтіли. Вона озирнулася на свою кімнату, повну речей, які ще вчора здавалися такими звичними. Дитячі малюнки на столі, старий ляльковий будинок у кутку — усе це залишиться тут, у минулому. Вона, немов в’язень, залишала свою камеру, не знаючи, що чекає на неї там, за порогом.

Раптом її двері відчинилися.

— Готуйся! — грубо кинув Григорій, навіть не глянувши на неї.

Вона стиснула пальці в кулак, вдихнула на повні груди й підвела голову. Їй було страшно, але вона знала: що б не чекало попереду, вона не дозволить себе зламати.

Коли вона вийшла з дому, її погляд одразу зустрівся з незнайомцем, який стояв біля чорного джипа. Це був Арсен. Високий, широкоплечий, він мав ту особливу статуру, яка говорила про силу, натреновану не в спортзалі, а в реальному житті. Він стояв спокійно, упевнено, ніби весь світ обертався навколо нього, але не міг похитнути.

Темне волосся було акуратно зачесане назад, відкриваючи різкі, майже висічені риси обличчя. Вилиці гострі, підборіддя чітке, а губи стиснуті в тонку лінію. Але найбільше її зачепили його очі — глибокі, темні, уважні. Вони дивилися прямо на неї, не відводячи погляду, ніби намагалися прочитати всі її думки. Цей погляд був не нахабним і не грубим, але в ньому відчувалася сила, яку неможливо було ігнорувати.

Арсен був одягнений просто, але зі смаком: темна сорочка, що підкреслювала його атлетичну статуру, і чорне пальто, яке ледь розвівав вітер. Він не носив зайвих прикрас, лише дорогий годинник на лівому зап’ясті — єдиний натяк на його статус.

Анелія очікувала побачити когось старшого, суворого чи грубого, але цей чоловік був зовсім іншим. В його постаті не було різкості чи відкритої жорстокості, яку вона так добре знала. Замість цього — холодний спокій і впевненість людини, яка звикла отримувати те, що хоче.

Григорій стояв на ґанку, схрестивши руки на грудях, і спостерігав, як Анелія виходить із дому. Його обличчя сіпнулося, коли він побачив, що дочка на мить завмерла, зустрівшись поглядом з Арсеном. Йому не подобалося це. Не подобалося, що вона зволікає, що поводиться так, ніби має право на якісь емоції.

— Чого стала? Давай, рушай! — його голос пролунав різко, ніби удар батога.

Анелія здригнулася, але мовчки рушила вперед.

Григорій зміряв Арсена поглядом, оцінюючи, ніби товар на базарі. Йому цей хлопець був байдужий, головне — що справа зроблена. Він отримав свою вигоду, а решта його не цікавила.

— Ну що, бери її, — кинув він, звертаючись до Арсена. — Але не думай, що вона шовкова. Вперта, як осел, і язик гострий, як ніж. Дивись, щоб тобі потім голови не відірвала.

Анелія зціпила зуби, але промовчала. Вона знала: якщо хоч слово скаже, це лише роздратує батька ще більше.

— Розберуся, — спокійно відповів Арсен, навіть не глянувши на Григорія.

Григорію не сподобалася така відповідь. Його звикли боятися, перед ним звикли гнутися, а цей молодик поводився так, ніби вони рівні. Григорій підійшов ближче, вп’явшись у нього важким поглядом.

— Ти думаєш, що вона тобі легко дасться? — заговорив він тихіше, але з тією ж отрутою в голосі. — Думаєш, що вона тобі буде вірна і слухняна? Дівка з гонором, та ще й з мріями. А такі, як вона, або ламаються, або тікають.

Анелія різко підняла голову, її очі спалахнули гнівом, але Григорій тільки презирливо пирхнув.

— Та що ти тут очима свердлиш? Думала, я не бачив, як ти вікна витріщалася? Думаєш, він тобі подарунок? — він хрипло засміявся. — Він такий самий, як і я. Думаєш, він буде тебе берегти? Ой, дівчинко, відкриєш очі — буде пізно.

— Достатньо, — голос Арсена був тихий, але в ньому відчувалася загроза.

Григорій примружив очі. Йому не подобався тон цього хлопця, але він розумів, що краще зараз не загострювати ситуацію. Врешті, його роль вже закінчилася.

— Гаразд, — буркнув він, роблячи крок назад. — Бери її і йди. І не думай вертатися, — ці слова були адресовані Анелії, і вона відчула, як її серце стиснулося.

Арсен легким жестом вказав їй на машину. Вона ще на мить затримала погляд на батькові, на його суворому, байдужому обличчі, і зрозуміла: все, що вона знала, залишалося позаду. Вона зробила крок вперед, і Григорій більше навіть не дивився на неї.

Анелія сіла в авто, ледве стримуючи тремтіння в руках. Дверцята зачинилися, відрізаючи її від подвір’я, де залишився батько, і від усього життя, яке вона знала. У горлі стояв комок, але вона не дозволяла собі видати ані звуку.

Арсен мовчки завів двигун і виїхав на дорогу. Спершу в салоні панувала напружена тиша. Анелія сиділа, втупившись у своє відображення у вікні, намагаючись не думати, куди її везуть.

— Він тобі наговорив усякого, — тихо заговорив Арсен, не відриваючи погляду від дороги.

Анелія здригнулася. Його голос звучав спокійно, навіть лагідно, але вона не могла довіряти. Усе, що казав батько, досі билося у її свідомості.