Глава 2

У будинку Григорія панувала гнітюча тиша, яку порушували лише важкі кроки господаря. Анелія сиділа біля вікна, малюючи на старому аркуші. Це був єдиний спосіб втекти від реальності, хоча б на мить.

-Анеліє! - гучно крикнув Григорій, заходячи до кімнати.

Дівчина здригнулася, але продовжувала малювати, намагаючись зберегти спокій.

-Чуєш мене?! Іди сюди, - його голос ставав дедалі агресивнішим.

Анелія підвелася й повільно підійшла до нього. Григорій тримав у руках якісь папери.

- Завтра ти виходиш заміж за Арсена. Усе вже домовлено, - сказав він холодно.

Анелія застигла, ніби блискавка вдарила просто в неї.

-Ні! Я не згодна! -вигукнула вона, і в її голосі вперше відчувалася справжня рішучість.

-Ти що, думаєш, у тебе є вибір?! - Григорій кинув папери на стіл. Твоє малювання це дурниці. Ніякої користі! Ти мені винна зрозуміла?

-Я нічого тобі не винна - закричала Анелія, сльози гніву з'явилися на її очах - Я не піду за нього!

Григорій почервонів від люті.

-Замовкни, поки не пошкодувала! - Він підняв руку, але Анелія не відступала.

-Ні ти не можеш вирішувати мою долю! - кричала вона, відчуваючи, як страх поступово перетворюється на гнів.

Це був останній аргумент, який Григорій готовий був слухати. Він вдарив її по обличчю так, що вона впала на підлогу.

-Тепер ти зрозуміла, як зі мною сперечатися? — гримнув він.

Анелія спробувала підвестися, але Григорій схопив її за руку й потягнув через коридор.

-Якщо ти думаєш, що можеш мене ослухатися, то помиляєшся, - гарчав він, відкриваючи двері до старого підвалу.

-Ні! Пусти мене! — Анелія пручалася, але батько був сильнішим.

Григорій грубо штовхнув її в темний, сирий підвал. Анелія впала на брудну підлогу, і двері зачинилися за нею.

-Посидь тут і подумай, як жити за моїми правилами! - крикнув він, перш ніж повернути ключ у замку.

Темрява огорнула дівчину. Її серце калатало від страху. Вона почула, як біля стіни зашаруділи миші.

-Hi... - прошепотіла вона, намагаючись відсунутися подалі від звуків.

Сльози потекли по її щоках. Вона обхопила себе руками й притиснулася до стіни. Але навіть у цій темряві, серед жаху, який її огортав, Анелія зрозуміла одну річ: вона не здасться.

Цей світ не зможе її зламати. Вона знайде спосіб вирватися.

Григорій штовхнув двері старого бару, що розташувався на окраїні міста, і, важко ступаючи, попрямував до стійки. Його друзі вже сиділи за своїм звичним столом, гучно перемовляючись між собою, і як тільки він підійшов, один із них, Льоша, кивнув йому.

— Ти чого такий? — поцікавився той, роблячи ковток пива. — Що, знову проблеми?

Григорій сів, обхопивши голову руками, а потім різко випростався, схопивши зі столу чарку й залпом випивши.

— Та якась сучка мені життя псує! — гаркнув він, стукаючи кулаком по столу. — Думає, що може мені умови ставити!

— Та ну? Хто така? — втрутився ще один чоловік, Макс, закурюючи цигарку.

Григорій криво посміхнувся і, сплюнувши на підлогу, зневажливо кинув:

— Анелія, курва така! Думає, що вона якась там королева. Дівчинка для Арсена! Нахрін їй все це? Думає, що життя — це казочка?!

Льоша пирхнув.

— Так приший їй пару справ, щоб не думала, що все так просто. Що вона тобі зробила?

Григорій знову випив, тепер уже повільніше, з насолодою розтягуючи момент.

— Вона мала б бути вдячною мені! Хто їй давав життя? Хто годував? А вона? Вона ще й вважає, що має право щось мені говорити. Ну нічого, я ще її поставлю на місце.

У барі засміялися. Григорій підняв ще одну чарку і, перш ніж випити, прошипів:

— Вона ще пошкодує, що коли-небудь мене зрадила.

Два дні в підвалі тяглися для Анелії, як вічність. Голова паморочилася від голоду, а тіло боліло від побоїв. Темрява, яка спершу була лячною, тепер стала звичною, майже рідною. Вона намагалася не думати про мишей, які шаруділи неподалік, і згадувала моменти, коли її життя було хоча б трохи схожим на щастя.

Марія тихенько підійшла до дверей підвалу на третій день. Вона принесла для Анелії шматок хліба й пляшку води, яку вкрала з кухні.

— Доню, їж, — прошепотіла вона, просунувши їжу крізь щілину в дверях.

Анелія ледве підняла голову. Її руки тремтіли, коли вона брала хліб.

— Дякую, мамо, — тихо відповіла вона.

— Потерпи ще трохи. Я знайду спосіб тебе врятувати, — голос Марії тремтів.

— Ти ж знаєш, що він не зупиниться, — сказала Анелія. — Він знайде мене, навіть якщо я втечу.

— Він не завжди буде сильнішим за нас, — Марія витерла сльози, ховаючи їх у хустині.

Вдень Григорій повернувся додому, як завжди, в поганому настрої. Він не спитав, як себе почуває Марія, не поцікавився, чи є що їсти. Його цікавило тільки одне: чи готова Анелія підкоритися.

— Відкривай двері, — гаркнув він, кидаючи ключі Марії.

Марія слухняно відчинила підвал. Анелія ледве змогла вийти. Її худорляве тіло хиталося, як вітерець.

— Ну що, тепер ти зрозуміла, як слухати батька? — Григорій схрестив руки на грудях, вдоволений своїм "вихованням".

Анелія підняла на нього свій погляд, але не відповіла. У її очах був не страх, а ненависть.

— Завтра поїдеш до Арсена. Він надіслав машину. А зараз іди до своєї кімнати й не думай більше пручатися, — наказав Григорій.

Анелія мовчки повернулася до своєї кімнати. Там, дивлячись на свої розкидані малюнки, вона вперше задумалася: чи зможе вона колись вирватися з цього пекла?

Уночі Марія прийшла до неї знову. Вона принесла трохи теплих речей і торбинку з хлібом.

— Анеліє, слухай мене уважно, — почала вона, сідаючи біля доньки. — Завтра, коли ти поїдеш до Арсена, спробуй знайти в ньому людину. Може, він виявиться не таким, як твій батько.

Анелія здивовано глянула на матір.

— Ти хочеш, щоб я погодилася з цим шлюбом? — запитала вона, ледь стримуючи сльози.

— Ні, доню. Але іноді потрібно скористатися можливістю, навіть якщо вона здається страшною. Можливо, він допоможе тобі звільнитися від Григорія.