Глава 2

У будинку Григорія панувала гнітюча тиша, яку порушували лише важкі кроки господаря. Анелія сиділа біля вікна, малюючи на старому аркуші. Це був її єдиний спосіб втекти від реальності, хоча б на мить.

-Анеліє! - гучно крикнув Григорій, заходячи до кімнати.

Дівчина здригнулася, але продовжувала малювати, намагаючись зберегти спокій.

-Чуєш мене?! Іди сюди, його голос ставав дедалі агресивнішим.

Анелія піднялася зі стільця й повільно підійшла до нього. Григорій тримав у руках якісь папери.

-Завтра ти виходиш заміж за Арсена. Усе вже домовлено, холодно - сказав він

Анелія застигла, ніби блискавка вдарила просто в неї.

-Ні! Я не згодна! - укнула вона, і в її

- Ти що, думаєш, у тебе є вибір?! - Григорій кинув папери на стіл. - Твоє малювання - це дурниці! Ніякої користі! Ти мені винна розумієш?

-Я тобі нічого не винна - закричала Анелія сльози гніву з'явилися на її очах. 

-Я не буду за нього 

Григорій почервонів від люті.

- Замовкни, поки не пошкодувала!- Він  підняв руку, але Анелія не відступала. 

-Ні! Ти не можеш вирішувати мою долю - кричала вона відчуваючи як страх поступово перетворюється на гнів.

Це був останній аргумент, який Григорій готовий був слухати. Він вдарив її по обличчю так, що вона впала на підлогу.

-Тепер ти зрозуміла, як зі мною сперечатися? - гримнув він.

Анелія спробувала підвестися , але Григорій схопив її за руку й потягнув.

-Якщо ти думаєш, що можеш мене ослухатися, то помиляєшся, - гарчав він, відкриваючи двері до старого підвалу.

-Ні! Пусти мене! — Анелія пручалася, але батько був сильнішим.

Григорій грубо штовхнув її в темний, сирий підвал. Анелія впала на брудну підлогу, і двері зачинилися за нею.

-Посидь тут і подумай, як жити за моїми правилами! - крикнув він, перш ніж повернути ключ у замку.

Темрява огорнула дівчину. Її серце калатало від страху. Вона почула, як біля стіни зашаруділи миші.

-Ні... - прошепотіла вона, намагаючись відсунутися подалі від звуків.

Сльози потекли по її щоках. Вона обхопила себе руками й притиснулася до стіни. Але навіть у цій темряві, серед жаху, який її огортав, Анелія зрозуміла одну річ: вона не здасться.

                                               ....

Наступного ранку, коли Григорій пішов у місто у справах, двері підвалу обережно відчинилися. Марія, вся бліда й напружена, тримала ключі в руках.

-Доню, йди швидше, - прошепотіла вона, допомагаючи Анелії піднятися.

-Мамо, що ти робиш? Він нас уб'є! - прошепотіла Анелія, але вона вже стояла на ногах.

-Ти повинна тікати, поки його немає. Я не можу більше дивитися, як він тебе мучить, - Марія ледве стримувала сльози.

Анелія обняла матір, але довго вагалася.

- Я не можу тебе залишити, мамо.

-Не думай про мене. Просто біжи! - Марія майже випхала її до дверей.

Але втекти Анелії не вдалося. Григорій побачив її на подвір'ї, коли повертався додому. Його обличчя стало страшним від люті 

-Ти думала, що зможеш утекти?- гаркнув він, кидаючись до неї.

Марія кинулася між ними, але Григорій відштовхнув її.

-Ти - він схопив Анелію за руку - Тепер я покажу тобі, що буває з тими, хто не слухається мене!

Він потягнув її назад до будинку, і цього разу побиття було набагато жорстокішим. Марія благала його зупинитися, але він не слухав.

-Вона залишиться в підвалі два дні без їжі, щоб зрозуміти, хто тут господар!- гаркнув Григорій, заштовхуючи доньку назад у підвал і грюкнувши дверима.

Анелія лежала на холодній підлозі, тремтячи від болю й голоду. Темрява підвалу стала її єдиним товариством. Але навіть тепер, коли її тіло було слабким, її дух залишався незламним. Вона обіцяла собі: це не триватиме вічно. Вона знайде спосіб змінити свою долю.