Глава 1

Тепле літнє сонце вже заходило за обрій, заливши невелике українське село золотавим світлом. Анелія сиділа на старій лавці біля будинку, тримаючи на колінах свій блокнот. Вугільний олівець легко ковзав по сторінці, створюючи силует старого дерева, яке стояло посеред двору. Малювання було її єдиною втіхою, втечею від суворої реальності.

— Анеліє! — різкий голос батька, Григорія, прорізав вечірню тишу.

Дівчина здригнулася, швидко закрила блокнот і піднялася. Григорій, кремезний чоловік із грубими рисами обличчя, стояв на порозі будинку. Його погляд був важким і суворим.

— Що ти там знову малюєш? — пробурмотів він, насупившись. — Тільки час витрачаєш на дурниці! У нас борги по вуха, а ти сидиш тут, як якась панночка!

— Тату, я просто... — Анелія намагалася пояснити, але батько обірвав її.

— Замовкни! Я сказав, досить цих нісенітниць! Завтра до нас приїде одна поважна людина, і ти поводитимешся, як годиться! — Григорій змахнув рукою, ніби відганяючи її слова, як надокучливу муху.

Анелія стиснула блокнот у руках, намагаючись стримати сльози.

— Хто це? — запитала вона, відчуваючи, як у грудях починає розгоратися тривога.

— Не твоє діло! — гаркнув батько. — Головне, вдягнися як належить і мовчи, коли потрібно!

— Григорію, ну досить уже! Дівчина нічого поганого не зробила, — тихо промовила Марія, виходячи з дому. Її тендітна постать і втомлене обличчя різко контрастували з його грубою постаттю.

— Ти теж мовчи! — різко обірвав її Григорій, повертаючись до дружини. — Усе через тебе! Ти розбалувала її своїми розмовами про "таланти"!

Марія опустила очі, але, на жаль, це не врятувало її. Григорій підступив ближче, схопив її за руку і грубо стиснув.

— Я роблю все, щоб утримати цю сім’ю! А ти що? Тільки язиком мелеш! — кричав він.

— Тату, не чіпай маму! — вигукнула Анелія, зробивши крок уперед.

— Ти мені ще тут будеш вказувати? — він кинув Марію, і вона ледве втрималася на ногах, відступивши назад.

Анелія стиснула кулаки, стримуючи сльози. Їй хотілося кинутися на батька, кричати, захищати матір, але вона знала, що це лише погіршить ситуацію.

Коли Григорій нарешті пішов до сараю, Марія сіла поруч із донькою. Її голос був тихий і втомлений:

— Не звертай уваги, дитино. Він просто нервує через борги...

— Мамо, чому ти це терпиш? — пошепки запитала Анелія, намагаючись не розплакатися.

— Бо в нас немає іншого виходу, — відповіла Марія, опустивши голову. — Я хочу, щоб ти жила краще. Колись усе зміниться, обіцяю...

Анелія похитала головою. Вона вже давно не вірила цим словам. Вона знала, що єдиний спосіб змінити життя — це втекти, вирватися з цієї пастки. Але зараз вона була прив’язана до цього дому, до матері, яку не могла залишити наодинці з Григорієм.

— Завтра будь слухняною, — додала Марія. — Батько дуже серйозно ставиться до цього гостя.

Анелія не відповіла. Вона знала, що нічого доброго від цього "гостя" чекати не варто. У її житті нічого не змінювалося на краще, і завтрашній день, здавалося, лише підтвердить це.

Вночі, лежачи у своєму ліжку, Анелія дивилася на стелю. Її пальці машинально перебирали олівець, який вона тримала в руках. "Колись я зміню все", — подумала вона, перш ніж поринути у тривожний сон.