Розділ 19

Сальваторе

Після нашого тренування ми повернулися додому. Поки Амалія була з мамою та донькою я працював в своєму домашньому кабінеті. Поки я працював до мене зателефонував Ітан Сорренто.

Ітан: привіт, ти зайнятий?

Сальваторе: привіт, розгрібаю легальні справи.

Ітан: в нас проблема.

Сальваторе: що сталося?

Ітан: Метью, на нього напали.

Сальваторе: коли?

Ітан: дві години тому, він зараз у твоїй лікарні. Наскільки мені відомо в комі.

Сальваторе: я тебе зрозумів, коли я дізнаюсь що і як повідомлю.

Ітан: домовились.

На цьому розмова закінчилась, а я почав збиратися.

— Ти куди? — запитала Амалія, коли я проходив повз вітальню.

— В мене є деякі проблеми, спробую до вечері повернутися, — запевнив її я.

— Щось серйозне? — сказала Амалія, підходячи до мене.

— Дещо сталося з одним зі моїх друзів, — сказав я, аби заспокоїти дівчину, а також щоб не було зайвих питань.

Амалія уважно подивилася на мене, її очі випромінювали турботу і тривогу.

— Якщо це щось небезпечне, будь обережним, — сказала вона, поклавши руку на мою руку.

— Не хвилюйся, все під контролем, — відповів я, м'яко посміхаючись, щоб розвіяти її сумніви.

Я швидко взяв ключі та вийшов з дому. Сідаючи в машину, я подумки прокручував те, що сказав Ітан. Коли я підходив до палати побачив біля неї Ізабеллу та Роберто.

— Що ти тут робиш? — запитав я в дівчини.

— Я...я приїхала з батьком, ми були разом, коли ти зателефонував та сказав, що Метью стріляли, — сказала Ізабелла, проте щось тут було не так, але я не міг зрозуміти що.

— Зрозуміло, де зараз твій батько? — запитав.

— Розмовляє з лікарем, — відповіла вона. — Як думаєш з ним все буде нормально? — додала Ізабелла.

— Я впевнений в цьому, він занадто впертий, щоб просто померти, — відповів я.

Ізабелла слабко усміхнулася, але я помітив, як її руки злегка тремтять. Вона завжди намагалася тримати себе в руках, але цього разу щось її явно вибивало з рівноваги.

— Ти щось знаєш, чого не знаю я? — запитав я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона відвела погляд, і це було перше, що викликало підозру.

— Ні... нічого такого, — промовила вона, злегка нервуючи.

У цей момент з-за рогу з’явився Альберто. Його вигляд був серйозним, і це тільки підкріпило мої сумніви.

— Сальваторе, — сказав він, підійшовши ближче. — Лікарі роблять усе можливе, але потрібен час.

— Я це розумію, — відповів я. — Але зараз мене цікавить інше: хто це зробив? І чому?

— Відразу після того, як ми вийдемо з приміщення, я займусь цим, —відповів чоловік.

— Добре, — погодився я, після чого подивився на Ізабеллу, яка збиралась щось сказати.

— Щось сталося? — запитав я та подивився на неї.

— М...можна я поїду з тобою до Амалії? — з повними очима сліз запитала дівчина.

— Так, звичайно, — погодився я. — Але я поїду на роботу, тому тебе відвезе водій.

— Дякую, — промовила вона, після чого обійняла батька та попрямувала на вихід. Залишаючи нас з Альберто на одинці.

— Я щось не знаю про Ізу? — запитав в чоловіка.

— Я сам поки нічого не розумію, — промовив чоловік. — Але, як тільки вона повернеться додому, я все дізнаюсь.

— Не потрібно, — заперечив, — нехай краще з нею поговорить Амалія.

Чоловік кивнув, після чого і ми попрямували на вихід.

На вулиці стояла тиша, порушена лише звуками наших кроків. Моя голова була забита питаннями. Щось у поведінці Ізабелли викликало підозри, але я вирішив не тиснути на неї. Можливо, вона просто налякана, а можливо, знала більше, ніж сказала.

— Ти думаєш, це було замовлення? — запитав Альберто, поки ми йшли до машин.

— Ймовірно, — відповів я, тримаючи руки в кишенях. — Але поки не зрозумію, хто стоїть за цим, не робитиму висновків.

Альберто кивнув, сідаючи в свій автомобіль.

— Як тільки щось дізнаєшся, одразу повідом мені, — сказав я, сідаючи в машину.

— Звісно. Бережи себе, Сальваторе, — коротко відповів він, закриваючи двері.

Я завів двигун і рушив до свого офісу. Думки про Даміана не залишали мене. Він завжди був обережним, занадто обережним, щоб потрапити в таку ситуацію. Це не було випадковістю.

Приїхавши до офісу, я зайшов до кабінету, а секретарка повідомила, що Ітан чекає мене всередині. Він виглядав похмурим і стурбованим.

— Щось нове? — запитав я, сідаючи за стіл.

— Не багато, — відповів він, кидаючи мені папку з документами. — Це звіти про останні дії наших конкурентів. Є кілька цікавих моментів.

Я відкрив папку й почав переглядати. В одному зі звітів згадувалося ім’я людини, яка могла б бути причетна до нападу.

— Лукас Кассіді, — прочитав я вголос.

— Саме так, — підтвердив Ітан. — Останнім часом він стає все більш нахабним. Даміан був єдиним, хто стримував його.

— Ти хочеш сказати, що це помста? — уточнив я.

— Більш ніж ймовірно, — сказав Ітан, нахиляючись уперед. — Якщо це так, ми маємо діяти швидко, інакше він стане проблемою для всіх нас.

Я закрив папку й замислився. Лукас Кассіді був небезпечним суперником, але напад на Даміана міг бути лише початком.

— Ми не будемо діяти поспіхом, — сказав я нарешті. — Спочатку з’ясуємо всі деталі. Ітан, ти знаєш, що робити.

Він кивнув, а в мене в голові були думки, як захистити тих, хто був для мене важливим. Я просидів в офісі до вечору.

Коли я вже збирався їхати додому мені на телефон прийшло повідомлення від Амалії.

«Кохана: можеш будь ласка заїхати до магазину та купити дитяче харчування?»

«Сальвторе: добре, є щось конкретне?»