Розділ 26

Сальваторе

— Так слухаю, — сказав я, різко підіймаючись з ліжка.

— На нас напали, — промовив Лоренцо, а на фоні чулися постріли.

— Я зараз буду, — сказав, паралельно натягуючи на себе брюки карго та футболку.

— Чекаю, — на цьому наша розмова закінчилась, а я подивився на Амалію, яка схоже моя нічна розмова розбудила її.

— Що сталося? — запитала дівчина, лежачи на животі.

— Проблеми на роботі, — сказав я, адже не хотів турбувати Амалію своїми проблемами на роботі.

— Щось серйозне? — запитала дівчина. — Знову люди тата?

— Кохана я сам не зовсім розумію, що сталося, але обов’язково все вирішу, — запевнив її.

— Тож ми сьогодні нікуди не їдемо, — сказала вона.

— Принцеса вибач, але скоріше за все не вийде, — почав вибачатися я.

— Все нормально, тоді я покличу дівчат, — промовила вона.

— Я повідомлю хлопців і їм буде спокійніше, — поцілувавши дівчину, я вийшов зі спальні. Я взагалі не хотів залишати своїх дівчат, проте у мене не було вибору. Їх безпека для мене важливіша за все.

Коли моя машина зупинилась, на мене вже чекав Лоренцо з одним із охоронців. Їхній вигляд був серйозним, а очі випромінювали напругу.

— Що сталося? — запитав я, застібаючи на поясі кобуру з пістолетом.

— На наш склад напали. Вони діяли швидко, добре організовано. Ми вже втратили частину товару, але головне — постраждало кілька наших людей, — відповів Лоренцо, стискаючи телефон у руці. — Здається, це не випадковість.

Я зупинився на мить, вдивляючись у його обличчя.

— Ти думаєш, це люди Антоніо? — запитав я, хоча внутрішньо вже здогадувався про відповідь.

— Швидше за все, це залишки його людей, які хочуть помститися за боса. Вони надто добре знали наші маршрути. Є шанс, що хтось із наших передав інформацію, — відповів Лоренцо.

Я відчув, як усередині мене закипає гнів.

— Зрадників потрібно знайти негайно. Кожен, хто наважився піти проти нас, пошкодує про це, — промовив я, стримуючи голос, щоб не зірватися. — Хлопці готові?

— Так, вони чекають на тебе біля машин.

Я кивнув і дістав телефон, щоб перевірити, чи охорона біля Амалії та Солі посилена.

— Зроби все можливе, щоб посилити охорону в будинку. Ніхто не повинен навіть наблизитися до моєї сім’ї, — сказав я, дивлячись Лоренцо в очі.

— Зрозумів, усе буде зроблено, — коротко відповів він.

Склад виглядав так, ніби його пройшов ураган. Вибиті двері, розкидані ящики, залишки товару валялися на землі. Кілька наших людей з пораненнями сиділи під стіною, поки медики надавали їм допомогу.

— Що вдалося дізнатися? — звернувся я до одного з охоронців, який стояв біля входу.

— Напад був раптовий, вони знали, як діяти. У них були автомати, але, судячи з усього, це не професіонали. Вони стріляли хаотично, метою було знищити максимум нашого товару, — відповів він.

Я вдихнув на повні груди, намагаючись зберігати спокій.

— Є якісь сліди?

— Так, ми знайшли одну з машин, яку вони залишили при відступі. Номери підроблені, але наші хлопці вже працюють над тим, щоб відстежити її маршрут за камерами спостереження, — додав Лоренцо, який підійшов до мене.

— Добре, — кивнув я. — Коли знайдете, повідомте мені. Особисто хочу цим зайнятися.

Лоренцо погодився, і ми почали оглядати місце події.

Усередині мене кипіла лють. Той, хто наважився зробити це, перейшов межу. Напад на наш бізнес — це одне, але кожен удар по нашій системі — це удар по моїй сім’ї. А це я не пробачу.

Я обіцяв собі, що знайду кожного, хто причетний до цього, і покажу, чому ніхто не має права кидати виклик "Темному альянсу".

Я швидко спустився вниз, де на мене вже чекав Роберто, який тримав ключі від машини.

— Усе готово, босе. Ми можемо виїжджати, — сказав він, подаючи мені зброю, яку я відразу поклав у внутрішню кишеню куртки.

— Що з охороною будинку? — запитав я, йдучи до авто.

— Посилено до максимуму. Всі точки прикриті. Марія та Сара залишаються з Амалією і Солею. Ніхто навіть не наблизиться, — відповів Роберто, відкриваючи двері машини.

— Добре, але скажи охороні: якщо щось піде не так — одразу дзвонити мені, — промовив я, сідаючи в авто.

Ми рушили до місця події, і з кожною хвилиною моє занепокоєння тільки зростало. Лоренцо ніколи не дзвонив без вагомої причини, і якщо він зателефонував серед ночі, це означало, що ситуація дійсно серйозна.

Коли ми під’їхали до складу, де все сталося, я почув, як постріли почали стихати. Всередині мене щось стислося, але я зберігав спокій.

— Залишайся тут і будь на зв’язку, — сказав я Роберто, виходячи з машини.

Я зайшов у будівлю й побачив Лоренцо, який стояв біля столу, намагаючись накладати пов’язку на руку.

— Що тут сталося? — різко запитав я, оглядаючи приміщення.

— Засідка. Хтось із наших злив інформацію. Вони чекали нас і відкрили вогонь. Ми втратили кількох людей, але змогли взяти двох із них живими, — сказав Лоренцо, вказуючи на двох чоловіків, які сиділи в кутку, зв’язані й з побитими обличчями.

Я підійшов до них, нахилившись так, щоб наші обличчя були на одному рівні.

— Хто вас послав? — запитав я холодним тоном, вдивляючись у їхні обличчя.

Один із них мовчав, опустивши голову, але другий подивився прямо на мене.

— Ви думаєте, що контролюєте це місто, але ваш час минув. Скоро все зміниться, — прохрипів він із зухвалою усмішкою.

Я повільно витягнув пістолет і приставив його до його чола.

— Мені не потрібні твої загальні слова. Мені потрібні імена, місця, плани. Або ти зараз же почнеш говорити, або це буде твоє останнє слово.

Чоловік затремтів, але продовжував мовчати. Я відвів пістолет убік і вистрілив йому в ногу, змусивши його закричати.

— Окей, окей! Ми працюємо на Адамо. Він наказав нам влаштувати засідку, — прохрипів він, хапаючи повітря.

Це ім’я змусило мене напружитися ще більше. Адамо був одним із головних ворогів нашої організації, і те, що він вийшов із тіні, означало початок нової війни.