Розділ 18

Сальваторе

Коли я це промовив на обличчі в Амалії з'явився подив, ні вона була в повному шоці.

— Ти...ти зараз серйозно? — запитала вона. — Якщо ти хочеш це зробити тільки заради того, щоб ще більше закохати мене в тебе, то не потрібно.

— Ні, ти не зрозуміла. Я дійсно хочу, щоб Соломія була моєю донькою, — відповів я, беручи мене за руку.

Після цих слів з очей Амалії потекли сльози.

— Дякую, — промовила вона. — Я завжди мрія, щоб в Соломії був такий чудовий батько.

— В неї буде найкращий батько, який зробить все, заради неї та її мами, — посміхнувся я, вільною рукою витираючи сльози зі обличчя Амалії.

Амалія міцно стиснула мою руку і посміхнулася крізь сльози. Її погляд був сповнений вдячності й тепла.

— Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене значить, — прошепотіла вона.

— Уявляю, — відповів я, дивлячись їй в очі. — Ви обидві стали частиною мого життя, і я не уявляю його без вас.

Амалія кивнула, намагаючись впоратися з емоціями. Вона обережно провела рукою по моїй щоці.

— Ти справжнє диво, Сальваторе.

— Ні, диво — це ви, — заперечив я, м’яко торкаючись її обличчя. — І я зроблю все, щоб ви були щасливі.

У цей момент Соломія схапила мене за руку, натякаючи, що незадоволена тим, що я відволікся від неї.

— Я не забув про тебе маленький янгол, — промовив я, посміхаючись.

Амалія, дивлячись на нас, знову не змогла стримати сліз.

— Ви вже виглядаєте як справжня сім’я, — сказала вона тихо.

— Бо ми і є сім’я, — впевнено відповів я. — І я зроблю все, щоб це було назавжди.

Слова здалися такими правильними й природними. Я тримав Соломію, поруч була Амалія, і я знав, що саме так і має виглядати моє життя.

— Це занадто милий момент для того, що я скажу, проте більша не можу терпіти, — промовила Амалія, після чого сіла та випрямила спину.

— Я уважно тебе слухаю, — сказав я, а м'язи мого пресу напружились.

— Я хочу, щоб ти навчив мене стріляти, — впевнено сказала дівчина.

Коли я це почув впав в шок.

— Що ти хочеш? — перепитав я, надіючись, що мені почулось.

— Я хочу, щоб навчив мене стріляти, — повторила дівчина.

— Ні, ні і ще раз ні, — сказав я.

— Але...

— Ніяких але, я не хочу, щоб моя дружина вміла стріляти. Ти не повинна торкатися до зброї, — впевнено сказав я.

— Будь ласка, — сказала дівчина, вона не збиралась відступати. — Якщо цього не зробиш ти, я попрошу в Ізабелли, вона не відмовить мені.

— Навіщо тобі це? — запитав.

— Тому що я хочу бути впевненою, що я та Соля будемо в безпеці, — промовила Амалія.

— Ви і так будете в безпеці, — запевнив її я.

— Тобто ти не будеш цього робити? — запитала дівчина та прищурилась.

— Я не хочу щоб твої руки доторкнулися до зброї, — сказав.

Амалія глибоко вдихнула, її очі випромінювали рішучість. Вона явно не збиралася здаватися.

— Сальваторе, я розумію, чому ти так думаєш, — почала вона спокійно. — Але у світі, в якому ми живемо, іноді знати, як захистити себе і свою дитину — це необхідність.

— Це не твоя робота, — перебив я її. — Це моя відповідальність, і я не дозволю тобі брати її на себе.

— А що, якщо ти не зможеш бути поруч? — прямо запитала Амалія, її голос затремтів. — Що, якщо щось трапиться, і я залишуся одна з Солею?

Ці слова змусили мене замислитися. Я розумів її страхи, але думка про те, щоб вона тримала зброю, була для мене неприйнятною.

— Амаліє, я обіцяю, що завжди буду поруч, — сказав я, намагаючись звучати переконливо.

— Ти не можеш цього гарантувати, — заперечила вона. — І ти знаєш це.

Я мовчав, не знаючи, як відповісти. Її аргументи були раціональними, але емоції взяли верх.

— Будь ласка, Сальваторе, — м’яко сказала Амалія. — Це не означає, що я збираюся використовувати зброю. Я просто хочу знати, як це зробити, на випадок, якщо в цьому буде потреба.

Я глибоко зітхнув, проводячи рукою по обличчю.

— Ти точно впевнена? — запитав я.

— Так, — твердо відповіла вона.

— Гаразд, — нарешті промовив я, здавшись. — Але з одним умовою: я особисто буду навчати тебе. І ми обговоримо правила, які ти повинна будеш дотримуватися.

На обличчі Амалії з’явилася посмішка.

— Домовились, — відповіла вона, і я побачив, як полегшення і радість засяяли в її очах.

Мені все ще не подобалася ця ідея, але я розумів, що якщо вже вона вирішила, то краще, щоб це зробив я, ніж хтось інший.

— Почнемо завтра, — сказав я, на що дівчина інтенсивно закривала.

— Добре, — з вогником і очах відповіла Амалія.

Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж зазвичай. Поглянувши на Амалію, яка ще міцно спала, я не міг не усміхнутися. Вона була рішучою, впертою і водночас неймовірно ніжною. Я розумів, що її прохання про навчання стрільби – це не просто примха, а бажання захистити те, що для неї найдорожче.

Коли Амалія прокинулася, я вже приготував каву і сидів за столом, очікуючи її.

— Готова до першого уроку? — запитав я, спостерігаючи, як вона сонно потягується.

— Навіть більше, ніж ти можеш уявити, — відповіла вона, підбадьорена моїм тоном.

Ми поїхали на закритий полігон, де я міг контролювати все, що відбуватиметься. Я подбав, щоб нас ніхто не турбував і щоб обстановка була максимально безпечною.

Коли ми зайшли, Амалія уважно роздивлялася простір. Я дістав невеликий пістолет і поставив його на стіл.

— Це Glock 19. Простий у використанні, надійний. Але перед тим, як ти до нього доторкнешся, ми повинні обговорити правила, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі.

Вона кивнула, серйозно налаштована.

— Перше: зброя завжди заряджена. Навіть якщо ти впевнена, що в ній немає патронів.

— Зрозуміла, — відповіла Амалія.

— Друге: палець завжди поза спусковим гачком, доки ти не готова стріляти.

— Добре.