Розділ 17

Амалія

Коли я все-таки змогла прийти в себе та вийшла з кабінету Сальваторе на годиннику була вже 3 година ночі. Мені не хотілося нічого, тому я відразу попрямувала до свої спальні. Відкривши двері, я була шокована, адже на ліжку спав Сальваторе, а на ньому була Соля, яка обіймала його своїми крихітними пальчиками, боячись відпустити. Мені нічого не залишалося, як лягти поруч з ним, проте сон взагалі не приходив і єдине, що я робила це розглядала Сальваторе, кожне його татуювання. Тут мені на очі натрапив один шрам, він був трохи нижче серця. Потрібно буде запитати звідки він в нього.

— Чому не спиш? — хриплим від сну голосом запитав Сальваторе.

— Вся ця інформація, я не можу. Весь час все аналізую, — зізналась я.

— Ей, я розумію, що це не просто, але ти впораєшся, — промовив Сальваторе, беручи мене за руку.

— Ти дуже мило виглядаєш, разом з Солею, — сказала я з посмішкою на обличчі.

Сальваторе посміхнувся у відповідь, злегка стягнув ковдру і підняв голову, щоб подивитися на Солію. Її маленькі пальчики все ще міцно тримали його, а обличчя було абсолютно спокійним.

— Вона справді маленький янгол, — промовив він тихо, аби не розбудити її. — Ніколи не думав, що так прив’яжусь до когось за такий короткий час.

Його слова розчулили мене. Він так природно вписався в наше життя, що я сама іноді забувала, як мало часу ми знайомі.

— Вона дуже любить тебе, — сказала я, спостерігаючи за тим, як його пальці обережно торкаються Соліних волосся. — Хоча й важко було уявити, що хтось так швидко стане для неї важливим.

— Знаєш, вона мені нагадує тебе, — раптом сказав він, дивлячись на мене. — Така ж сильна і вперта. І така ж… чарівна.

Моє серце стислося, і я відчула, як на моїх губах з’явилася посмішка.

— Не знаю, чи це комплімент, — пожартувала я.

— Це найбільший комплімент, який я тільки можу зробити, — серйозно відповів він.

Я подивилася на нього, і раптом усі мої тривоги й сумніви відступили. Можливо, це дійсно той момент, коли варто просто довіритися своїм почуттям і повірити, що все буде добре.

— Сальваторе, — тихо почала я, дивлячись йому в очі. — Я знаю, що все це для тебе теж не просто. Ти ж не мав досвіду з дітьми до цього?

— Ні, ніколи, — зізнався він. — Але я вчуся. Тому що ви для мене важливі. І я зроблю все, щоб ви були щасливі.

Його слова зворушили мене до глибини душі. Я нахилилася ближче і ледь чутно прошепотіла:

— Дякую тобі за це.

Більше ні я, ні Сальваторе не змогли заснути.

— Коли прилетить мама? — запитала я.

— Через години 3, — відповів чоловік.

— Тоді потрібно збиратися. Я хочу зустріти маму в аеропорту, — сказала.

— Добре, але якщо цей маленький янгол прокинеться, то буде не дуже добре, — посміхнувся Сальваторе.

— Не переймайся, я зроблю так, що вона навіть не відчує, — сказала я, — але коли вона буде одягнена, потрібно буде вийти на вулицю, щоб їй не було жарко, тому спочатку одягнусь я.

— Ні, одягни Соломію, а я швидко одягнусь і повернусь, — промовив Сальваторе.

— Добре, — промовила я і обережно взявши Соломію на руки попрямувала до місця, де можна її одягнути.

Коли моя дочка була майже готова до кімнати зайшов Сальваторе, повністю одягнений.

— Ну, що? — запитав він.

— Соломія готова, — відповів я.

— Чудово, тоді ми пішли, — промовив чоловік, беручи дитину на руки.

Коли вони вийшли, я почала швидко збиратися. Через 20 хвилин я була готова та вийшла на вулицю.

— Я готова, можемо їхати, — сказала я.

Сальваторе кивнув, тримаючи Соломію на руках, і ми попрямували до машини. Ніч ще тримала місто у своїх обіймах, але на горизонті вже починало світлішати. У повітрі відчувався легкий прохолодний вітерець, який трохи заспокоював мої розбурхані думки.

Сальваторе обережно посадив Соломію в автокрісло, закріпивши ремені безпеки, і переконався, що їй зручно. Він подивився на мене, і його погляд випромінював турботу.

— Сідайте, місіс Мореті— жартівливо промовив він, відкриваючи для мене двері.

— Дякую, містер, — відповіла я, посміхаючись, і зайняла своє місце.

Дорога до аеропорту була спокійною. Соломія солодко спала в своєму кріслі, а я не могла відірвати погляду від нічного міста, яке ми проїжджали. Усе виглядало якось особливо: вогні ліхтарів, порожні вулиці, навіть тиша мала свою магію.

— Ти хвилюєшся перед зустріччю з мамою? — раптом запитав Сальваторе, порушуючи тишу.

Я повернулася до нього й задумалась на мить.

— Мабуть, трохи. Вона ще не бачила нас разом. Не знаю, як вона відреагує. До того ж ця вся ситуація з батьком, — зізналася я.

— Все буде нормально, — запевнив мене чоловік.

Стоячи в аеропорту, я дуже чекала на мамо. І ось цей момент настав, і вона вийшла зі свого гейту.

— Матусю! — прокричала я.

— Сонечко, — відповіла мама, обіймаючи мене. — Як ти?

— Мені дуже важко, — зі сльозами на очах відповіла я.

— Але тепер ми разом і ми впораємось, — прошепотіла вона мені на вухо.

— Знайомся, це мій хлопець Сальваторе Мореті, — промовила я, киваючи в сторону чоловіка.

— Мені дуже приємно з вами познайомитись Місіс Авраменко, — сказав Сальваторе.

— Міс, — виправила його моя мама. — Антоніо, як я вже дізналась взяв моє прізвище.

— Зрозуміло, — відповів він. — наскільки мені відомо, ваш чоловік вже дізнався, що, Ви, його "зрадили", але тепер все буде чудово. Я обіцяю все дуже добре.

— Не знаю чому, проте я, Вам, довіряю, — посміхнулась моя мама, а після чого погладила ручку Солі. — Схоже, Ви, дуже сподобались їй.

— Оооо, так, вона величезна фанатка Сальваторе, — посміхнулась я. — Соломія навіть спить з ним.

— Що ж, Вам, дуже пощастило, — промовила мама. — Вона доволі важко іде на контакт з незнайомими чоловіками.

— Соля просто зрозуміла, що я для неї не ворог, — відповів Сальваторе. — Нам вже слід їхати тут не дуже безпечно.