Розділ 11

Амалія

Ізабелла уважно подивилася на мене, оцінюючи мою реакцію. Я сиділа нерухомо, відчуваючи, як усередині мене вирувала буря емоцій.

— Амаліє, я знаю, це важко зрозуміти. Але Сальваторе не просто мафія. Він той, хто контролює Нью-Йорк, але водночас він дуже уважний до людей, яких любить, — сказала вона, намагаючись мене заспокоїти.

— Як це взагалі можливо? Як я могла бути такою наївною? — моя паніка переросла в розпач.

Ізабелла сіла поруч і взяла мене за руку.

— Амаліє, розумію, що це шок, але ти повинна знати: він робить це не для себе, а для того, щоб захистити вас. Ти й Соломія для нього дуже важливі, не зважаючи на те, що ви знайомі не дуже довго, а Соля йому взагалі ніхто.

— Але чому він просто не сказав мені правду? — знову запитала я, намагаючись стримати сльози.

— Мабуть, він хотів уберегти тебе. Сальваторе — людина, яка завжди діє продумано. Якщо він вирішив щось приховати, це означає, що так буде краще для тебе, або ж, можливо, не було слушної нагоди,— пояснила Ізабелла.

У цей момент повернувся Джуліано з напоями. Він обережно поставив їх на стіл і пішов, залишивши нас наодинці.

— Амаліє, ти зараз у безпеці, це найголовніше, — додала Ізабелла. — А всі інші відповіді ти отримаєш, коли Сальваторе повернеться.

Я взяла чашку з лате, але руки так тремтіли, що я ледве її тримала.

— Я не знаю, чи зможу довіряти йому після цього, — сказала я тихо, дивлячись у вікно, за яким розливалася темрява.

Ізабелла глибоко видихнула.

— Це твоє рішення, але тобі потрібно бути сильною, аби прийняти правильне рішення, — промовила подруга.

Її слова відлунювалися в моїй голові. Можливо, вона була права. Але як я могла залишатися сильною, коли мій світ валився прямо на очах? Так ми були знайомі не багато, але я, як клята мрійниця повірила, що все буде добре. Знову на ті ж граблі і від цього боліло найбільше.

— Ти можеш побути із Солею? Я хочу побути сама, мені потрібно подумати, — промовила я, розуміючи, що мені це потрібно.

— Так, звичайно, — я була дуже вдячна Ізабеллі. У вітальні були двері, які вели на вулицю, незважаючи на те, що зараз зима я вийшла без верхнього одягу.

На терасі стояли стільчики, сівши на один з них, я почала переварювати все, що відбулося. Не знаю скільки пройшло часу, проте прийшла в себе, коли на мої плечі ліг плед.

— Чому ти тут сидиш і мерзнеш? — промовив трохи грубий голос, який я впізнала відразу. Це був Сальваторе.

— Яка тобі різниця? — запитала я, мені здалося, що це було доволі грубо, проте образа всередині мене вирвалась назовні.

— Зрозуміло, — сказав хлопець, сідаючи навколішки навпроти мене. — Я знаю, що всередині тебе відбувається боротьба, проте знай, що ти мені не байдужа і я зроблю все, щоб ти та твоя донька була в безпеці.

— Чому ти мені відразу нічого не сказав, коли ми сиділи тоді в ресторані? — промовила я, а на очах вже з'являлися сльози. — Я впевнена, що ти знав, яке в мене ставлення до цього.

— Про твого колишнього я дізнався недавно, але я не він. Так я жорстокий, навіть дуже, проте з тими, кого я люблю, роблю все можливе, аби з ними все було добре, — сказав Сальваторе, беручи мої руки в свої.

Слова Сальваторе наче обпікали мене, але я не могла заперечити, що його присутність заспокоювала, навіть коли я хотіла злитися. Я зітхнула, намагаючись упорядкувати думки.

— Сальваторе, ти не розумієш, наскільки складно для мене це все. Після того, через що я пройшла з ним… — мої слова зірвалися на шепіт, але я побачила, як його щелепа напружилася.

— Я знаю, — тихо відповів він, його голос звучав майже з болем. — Амаліє, я дізнався все про твого минулого «чоловіка». Мені важливо було зрозуміти, через що ти пройшла, щоб більше ніхто і ніколи не завдав тобі болю.

— Але це не змінює того, ким ти є зараз. Я навіть не знаю, чи можу вірити тобі. Як я можу бути впевнена, що ти не обманюєш мене, не приховуєш чогось важливого? — я відчула, як сльози тепер уже стрімко текли по щоках.

Сальваторе взяв мої руки в свої, його погляд був проникливий і щирий.

— Амаліє, я не збираюся виправдовуватися. Моя робота, моє життя — це не те, чим можна пишатися. Але ти — це щось інше. З моменту, як я побачив тебе, я знав, що ти не така, як усі інші в моєму світі. Я не можу гарантувати, що буде легко, але я можу пообіцяти, що ти завжди знатимеш правду від мене.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Його слова звучали щиро, але страх і сумнів, все ще тримали мене в полоні.

— Амаліє, дай мені шанс довести, що я можу бути тим, хто не скривдить, — продовжив він. — Ти та твоя донька для мене зараз важливіші за все.

Мені хотілося вірити йому. Хотілося вірити, що цього разу все буде інакше. Але чи готова я була зробити цей крок?

— Я не знаю, Сальваторе. Мені потрібен час, — тихо промовила я.

Він кивнув, не відпускаючи моїх рук.

— Я дам тобі стільки часу, скільки потрібно. Але знай, я не відступлюся. Ти та Соля — мої пріоритети.

Його слова залишилися у повітрі, коли він підвівся, накинув мені ще один плед і пішов, залишивши мене з моїми думками, хоча я бачила, що він не хотів це робити. Через хвилин 15, я все-таки зайшла всередину, я не побачила Солю на дивані та Ізабелли також не було. Я була впевнена, що вона ще є, проте коли я піднялася на 2 поверх почула сміх своєї доньки, від цього стало трохи легше, але я все одно прямувала на звук. Відкривши двері, я побачила картину, яка здивувала. На ліжку лежав Тофі, а на підлозі сиділи та гралися Соля та.... Сальваторе. Побачивши мене, Соломія відразу почала повзти у мій бік.

— Ти прийшла, — прошепотів Сальваторе, дивлячись на мене.

— Ми можемо поговорити, коли Соломія засне на денний сон? — запитала я, беручи доньку на руки.

— Так, звичайно, коли тобі буде завгодно, — промовив чоловік встаючи з килима.

— А ще чи не міг би ти показати, де розташована кухня, аби я могла приготувати обід для Соломії? — запитала, адже їй вже потрібно буде скоро їсти.