Розділ 9

Сальваторе

Коли я поцілував Амалію відчув те, що не відчував ніколи в житті. Це відчуття було таким не відомим.

— Що...що це було? — запитала Амалія, а її очах читався страх.

— Це те, що я хотів зробити ще тоді, коли побачив тебе на показі в Парижі, — сказав взявши її за руку.

— Але ми не можемо бути разом, — сказала дівчина і тут я ще краще зрозумів…

— Я зроблю все, аби ти була моєю, — промовив, а мій голос був наповнений рішучістю.

— Повір, така як я тобі не потрібна, ти знайдеш набагато краще дівчину, без дитини та жахливих комплексів, — сказала Амалія, обіймаючи себе руками.

— Але мені не потрібна інша, без дитини чи травм. Мені потрібна ТИ, — промовив. — Якщо ти думаєш, що в мене немає травм, то ти дуже сильно помиляєшся. Можливо, в мене їх навіть більше ніж він тебе.

— Проте тебе не ґвалтували! — прокричала Амалія.

В очах у дівчини з'явились сльози, і тут я не витримав та прижав її до себе.

— Тихо, заспокойся, все добре, — промовив я, прижимаючи Амалію до себе.

— Ти не повинна це тримати в собі, Амаліє, — прошепотів я, відчуваючи, як її тіло тремтить у моїх обіймах. — Те, що сталося з тобою, не робить тебе не гідною любові.

— Ти не розумієш... — її голос зламався, і сльози текли ще сильніше. — Я боюся, що моя темрява зруйнує тебе.

— Але моя темрява, ще більша, — відповів я. — Моя історія набагато гірша ніж в тебе і я впевнений, що ми разом зможемо побороти це все.

— Що ти маєш на увазі? — запитала руда, все ще знаходячись в моїх обіймах.

— Я далеко не ідеальний і в моєму житті багато чорних сторінок. Але це було до того, як я побачив тебе тоді на показі, — відповів, в цей момент до нас під'їхала машина. — Я не хочу тебе відпускати, —прошепотів їй на вухо.

— Ми поговоримо про це, — сказала Амалія, обережно звільняючись з моїх обіймів, — але не зараз.

Я кивнув. Вона сіла в машину, і, перш ніж двері зачинилися, я прошепотів:

— Я не здамся.

Її погляд ще раз зупинився на мені, і хоч вона нічого не сказала, я побачив у її очах щось нове. Можливо, це був початок довіри. Коли машина, де сиділа Амалія зрушила з місця я сів у своє авто та поїхав додому.

...

На годиннику вже 4 ранку, проте я все ще не спав. Я розглядав та вивчав всі матеріали, які надав мені Даміан, тому що вороги не стояли на місці.

Документи, які надав Даміан, були справжнім лабіринтом із цифр, імен та подій. Я бачив знайомі імена, деякі викликали спогади, які я давно намагався поховати. Інші ж були абсолютно новими, але вже несли в собі небезпеку. Вороги, яких ми переслідували, не були аматорами. Їхній вплив розкидався далеко за межі того, що я міг собі уявити.

Кожна сторінка нагадувала про те, що ми стоїмо на краю прірви. А ще ця робота відволікала мене від думок про Амалію. Її голос, її погляд, її біль… усе це не покидало мою голову.

— Ти занадто глибоко копаєш, — сказав Лоренцо, входячи до кімнати. Його обличчя було похмурим. — Ти розумієш, що чим ближче ти до істини, тим більше ти наражаєш на небезпеку і себе, і тих, кого любиш?

Я відкинувся на спинку стільця, потер очі й подивився на нього.

— У мене немає вибору, — відповів я. — Ці люди зруйнували життя не однієї людини. І вони не зупиняться, поки не дістануться до всіх, хто їм заважає.

Брат сів поруч, узяв одну зі справ.

— Амалія важлива для тебе, так? — запитав він, не піднімаючи очей.

— Вона більше, ніж важлива, — коротко відповів я.

— Тоді будь обережним. Бо саме такі, як вона, стають першими найголовнішими  мішенями.

Його слова були болісно правдивими. Я розумів, що кожна дія, кожен крок, який я зроблю у цьому полюванні, може стати загрозою для неї. Але я також знав, що не можу відступити – це не про мене.

— Тому я і роблю це, Лоренцо, — сказав я твердо. — Я хочу, щоб вона більше не боялася.

Мій брат лише похитав головою.

— Гаразд, але пам'ятай, що тут не можна грати героя. Герої довго не живуть, тільки в казках «вони жили довго та щасливо».

Я не відповів, бо розумів, що слова тут нічого не змінять. Мене вже було не зупинити.

До ранку я так і не зімкнув очей. На годиннику вже 8. Я вирішив, що сьогодні проведу цілий день з Амалією та доведу їй, що хочу бути з нею, тому взявши телефон, я надіслав їй повідомлення.

С.М.:«Доброго ранку, красуня, сьогодні я хочу довести тобі, що готовий заради тебе на все. Тому будь ласка будьте готові о 10:00, ми поїдемо в одне чудове місце.»

Не чекаючи відповіді, я попрямував до своєї спальні, де прийняв душ та переодягнувся.

На годиннику була дев’ята, коли я вийшов із квартири. Холодний ранок трохи освіжив мене після безсонної ночі. У голові звучали сотні думок, але одна була чіткою й непохитною — я маю довести Амалії, що вона для мене важлива.

По дорозі я забіг до квіткової крамниці, купив букет ніжно-рожевих півоній — вони нагадували мені її ніжність і водночас силу. Потім заскочив до кав’ярні, де замовив для неї лате з корицею, адже кожного разу коли вона гуляла з донькою, брала саме його.

О 9:50 я вже стояв під її дверима. Напружено оглядав під’їзд, поки не почув тихий звук кроків. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Амалія. Вона виглядала трохи втомленою, але її очі були спокійними.

— Ти не жартував, — усміхнулася вона, побачивши квіти й каву в моїх руках.

— Ні, — відповів я, простягаючи їй букет. — Це тільки початок.

— Початок чого? — поцікавилася вона, трохи нахмуривши брови.

— Початок дня, у якому ти зрозумієш, що зі мною тобі не потрібно боятися.

Вона на хвилину замовкла, але потім узяла квіти й каву, жестом запрошуючи мене зайти.

— Мені потрібно 5 хвилин, аби зібратися, — сказала вона, зникаючи в кімнаті.

Я залишився стояти в коридорі, обережно розглядаючи квартиру. Вона була просторою, проте було видно, що тут живе маленька людина. Тут я почув звук, який підтвердив це, адже з дитячої кімнати почувся плач.