Розділ 2

Сальваторе 

Я ніколи не любив Париж. Це місто завжди здавалося мені надто гучним, надто яскравим і надто хаотичним. Воно дихало красою, але для мене все це було лише добре ретельно підготовлений ілюзією. І все ж, я був тут.

Моя присутність на цьому показі мод була не випадковою. Це був договір, бізнес, як і все в моєму житті. Я не цікавився гучними колекціями чи іменами дизайнерів, але це був шанс познайомитися з впливовими людьми, які могли знадобитися. Париж завжди вабив тих, хто мав гроші й амбіції. І для мене це місто було не більше ніж сценою, на якій розігруються чергові партії в шахи.

Я сидів у першому ряду, як годиться людині мого статусу. Ізольований від натовпу, серед таких же, як я, для кого світ моди — лише ще одна карта в грі. Я навіть не зважав на те, що відбувалося на подіумі. Моя увага була прикута до екрана телефону, поки Лоренцо, мій брат та молодший капо, надсилав мені останні звіти про стан справ у Нью-Йорку.

— Ти хоч іноді знімаєш кам'яну маску з обличчя? — тихо промовив Джузеппе, один із бізнесменів, із якими я мав справу. — Тут щось напрочуд цікаве.

Я відвів погляд від телефону і кинув швидкий погляд на подіум. Вона з'явилася несподівано — висока, з прямою поставою, з таким виразом обличчя, що здавалося, ніби весь цей зал належить лише їй. Її плаття було створене, щоб привертати увагу, але це не воно змусило мене підняти голову. Її очі. У них було щось, чого я не міг розпізнати.

Це був момент, що вибив мене з рівноваги. Я ніколи не втрачав контроль, але ця жінка... Вона змусила мене відчути, ніби я граю не за своїми правилами.

Я примусив себе відвернутися. Жінки не були частиною мого життя. Принаймні не такі. Вони занадто часто ставали слабким місцем у цій грі. Але щось підказувало мені, що від цього погляду я вже не зможу втекти.

З того моменту пройшов місяць, проте її очі не йшли з моєї голови.

— Друже, з тобою все нормально? — запитав мій друг Роберто.

— Зі мною все нормально, — промовив я, намагаючись тримати себе в руках.

— Ти можеш цим обдурити кого захочеш, але не мене. В Парижі щось сталося, проте я поки не можу зрозуміти що, — відповів він.

— Ти прийшов сюди для того, щоб поговорити про це? — запитав.

— Ні, ти просив знайти інформацію про одну людину, а точніше дівчину: "Амалію Авраменко", — почав друг. — Чи це не вона зачарувала тебе?

— Не твоє діло, — крізь зуби процідив я, проте в друга це викликало тільки посмішку.

— Це дійсно вона. Коли я її зустріну, обов'язково запитаю, як в неї це вийшло. Ось інформація про неї, — сказав мій друг та протягнув мені теку, а потім попрямував у бік дверей, проте зупинився за мить до того, щоб закрити двері. — А вона нічого така, якщо не захочеш її, я не проти буду, забрати її собі.

— Не дочекаєшся, — процідив я.

Коли я залишився в кабінеті сам, відкрив досьє.

Амалія Авраменко

Вік: 20 років.

Національність: українка, проживає в США близько року, проте майже пів року прожила в Парижі.

Сімейний стан: незаміжня.

Діти: є дівчинка до року, Соломія.

Батьки: Олександр та Катерина Авраменко, проживають в Україні, мають свій невеличкий бізнес.

Прочитавши це все мене зацікавило тільки одне. В неї є донька, проте мої люди не знайшли нічого про її чоловіка. Це стає дуже цікаво. Взявши свій телефон телефонував начальнику своєї охорони.

Сальваторе: ти повинен встановити цілодобовий нагляд над однією людиною.

Антоніо: так звичайно, давай всі дані, зроблю все можливе.

Отримавши всі потрібні деталі та дозвіл на роботу чоловік почав працювати. Я намагався налаштуватися на роботу. Сьогодні в одному з моїх клубів буде проходити найгучніших боїв року, звичайно без правил і звичайно не легально, а що ви хотіли не буде Бос мафії гратися в "містера правильність". Я взагалі не такий і ніщо мене не змінить.

Зал клубу заповнився ще до початку бою. У повітрі відчувався запах алкоголю, сигаретного диму і того напруження, яке виникало, коли люди чекали крові. Бійці вже готувалися за лаштунками, і я знав, що цей вечір принесе непоганий прибуток. Але сьогодні гроші були останнім, що мене цікавило, адже я чекав видовище.

Я зайняв місце в приватній ложі, звідки було видно весь зал. Рікардо та Роберто були поряд, час від часу отримуючи повідомлення від наших людей. Його обличчя залишалося спокійним, але я знав, що вони помічають кожну дрібницю.

— Як все йде? — запитав я, втупившись у натовп.

— Без сюрпризів. Ставки ростуть, охорона на місці, бійці готові. Але я бачу, що ти не тут думками, — відповів Рікардо, не приховуючи свого зацікавлення.

Я промовчав. Він мав рацію. Щось тримало мене в напрузі, і це не стосувалося ані цього клубу, ані боїв. Весь тиждень я ловив себе на тому, що думаю про неї. Її образ переслідував мене, з'являючись у несподівані моменти, ніби власні думки намагалися мене зрадити.

— Амалія Авраменко, — тихо промовив я, майже сам до себе.

— Що? — перепитав Роберто.

— Нічого, — коротко відрізав я. — Ти за всім стежиш?

— Завжди, — підтвердив він.

Мої очі повільно обвели зал, перевіряючи кожен куточок. Однак через хвилину мій телефон завібрував. На екрані з'явилося повідомлення від Антоніо.

А.Р:«Бос ми знайшли Амалію Авраменко, вона зараз гуляє парком, що нам робити?»

С.М:«Нічого, просто спостерігайте, якщо з її голови впаде хоча б одна волосинка я тебе вб'ю. Зрозумів?»

Відповідь була короткою та чіткою: «Так».

— Роберто, я піду. Тут усе під контролем? — запитав, вже підводячись.

— Завжди. Але куди ти зібрався? — його тон був більше цікавим, ніж підозрілим.