Епілог

Весна прийшла непомітно.
Не вибухом зелені — а першою теплою ранковою тишею, коли повітря вже не холодне, але ще дуже обережне. Іванна стояла біля вікна й дивилася, як на деревах прокидаються бруньки. Вона більше не поспішала. Не боялася. Не чекала удару.

Життя текло рівно.
Діти сміялися — по-справжньому, без тривоги в очах. У домі знову з’явилися запахи — кави, свіжого хліба, тепла. Ті прості речі, які колись зникли разом із нею самою.

Сергій не обіцяв вічності.
Він просто був.
Умів слухати.
Умів мовчати поруч.
Умів тримати за руку так, ніби світ нікуди не поспішає.
Іванна більше не рахувала, скільки віддала.
Вона вчилася приймати.

Одного вечора вона прокинулася від знайомого відчуття — світла. Не такого, як тоді, між життям і смертю. М’якшого. Домашнього. Уві сні вона знову побачила його — свого провідника.
Він усміхався.
— Ти вибрала життя, — сказав він.
— Я вибрала любов, — відповіла вона.
— Це одне й те саме, — мовив він і зник.
Іванна прокинулася зі сльозами — але світлими.
Сергій був поруч. Діти спали  в сусідній кімнаті. Світ був цілим.

Вона зрозуміла: їй більше не потрібно доводити свою цінність. Не потрібно помирати, щоб бути почутою. Не потрібно втрачати себе, щоб когось утримати.

Іноді, щоб народитися знову,
потрібно просто дозволити собі жити.
Іванна вдихнула — глибоко, спокійно.

Це був не подих страху.
Це був подих любові.
І цього разу —
вона залишалася.