Розділ 4

Вони не домовлялися про наступну зустріч.
Просто одного вечора Сергій написав:
«Я поруч. Якщо захочеш прогулятися — я буду радий.»
Без тиску. Без очікувань.

Іванна довго дивилася на екран.
Колись такі повідомлення викликали тривогу — страх не виправдати, не встигнути, не бути достатньою.

І в цей момент приходить повідомлення від колишнього чоловіка:

« Пробач, я був дурний, я сумую, давай почнемо спочатку.» Іванка розхвилювалась, але зібралась і написала йому:

«Ти думаєш що можна щось виправити? Я несла в собі більше, ніж будь-коли наважувалася тобі зізнатися.
Вела тихі внутрішні битви, яких ти так і не навчився бачити,  боролася, щоб вистояти,
сумнівалася у власній цінності,
тонула у думках,
виснажена життям…
І попри все — знову і знову обирала тебе.

А ти що зробив у відповідь?
Ти розбив мені серце... зрадив, покинув.

Коли я шукала твоєї присутності — ти віддалився.
Коли я  хотіла почуватися в безпеці — ти змусив мене  відчути себе зайвою.

Ти не побачив мого болю… ти його посилив.
Ти не захистив мене… ти став ще однією причиною,
через яку тепер я мушу вчитися захищати себе сама.

Ти залишив мене страждати мовчки…

Одного дня ти зрозумієш,
що любов, яку я тобі дала,
не була звичайною.
Це була чиста любов.
Рідкісна любов.

Але тепер вже я не зламана.
Не сповнена гніву…
а зцілена.

І нарешті я любитиме себе
так, як ти
так і не зміг. Прощавай». 

А тепер вона відповіла Сергію:
«Хочу.»

Вони зустрілися біля річки. Вода була темною, спокійною, віддзеркалювала ліхтарі — як її життя тепер: ще з тінями, але вже зі світлом.

Сергій приніс термос.
— Я пам’ятав, що ти любиш м’ятний чай, — сказав трохи ніяково. — Якщо помилився…
— Ні, — усміхнулася вона. — Ти вгадав.

Вони сиділи поруч. Не торкалися одне одного. Але між ними було тепло — те саме, яке не треба пояснювати.
— Можна я спитаю? — тихо сказав він.
— Можна.
— Ти дуже змінилася. Наче повернулася… але інша.
Іванна задумалася.
— Я померла, Сергію. На кілька хвилин. Серце зупинилося.
Він завмер.
— І там… — вона ковтнула повітря. — Там мені показали, що я заслуговую на любов. Не за терпіння. А просто так.

Він не перебив. Не став питати зайвого.
Лише обережно взяв її руку.
— Тоді я радий, що ти повернулася, — сказав тихо. — Дуже радий.

І цього разу вона не відсмикнула долоню.

Це сталося не раптово. Вони стояли біля під’їзду.
Між ними — тиша, в якій уже було сказано все.
Сергій нахилився зовсім трохи — зупинився.
— Якщо ні — просто скажи.
Іванна дивилася в його очі й раптом зрозуміла: вона не боїться.
Вона кивнула.
Поцілунок був легкий.
Без пристрасті.
Без вимог.

Наче дотик двох сердець, які довго чекали дозволу.
Вона заплющила очі — і не відчула болю.
Лише тепло.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— За що?
— За те, що не ламаєш.
Він усміхнувся.
— Я хочу берегти.

Вона боялася як сприймуть діти. 
Але Сергій не поспішав і тут.
Він присів перед ними, щоб бути на одному рівні.
— Привіт. Я Сергій. Можна я буду другом вашої мами?
Діти переглянулися.
— Можна, — сказав молодший. — Якщо ти її не ображатимеш.
Сергій усміхнувся серйозно.
— Обіцяю.
Іванна відвернулася, щоб не заплакати.

Тієї ночі їй наснився знайомий світлоносний простір.
Ангел стояв поруч — такий самий спокійний.
— Ти навчилася, — сказав він.
— Чому любов така тиха? — спитала вона.
— Бо справжня не кричить, — усміхнувся він. — Вона залишається.

Іванна прокинулася з усмішкою.
Поруч лежав телефон.
На екрані — повідомлення від Сергія:
«Доброго ранку. Я радий, що ти є.»

Вона засміялася — легко, по-дитячому.
І вперше за багато років зрозуміла:
життя після смерті
може бути
найкрасивішим початком.