Розділ 3

Вони йшли повільно.
Осінній вечір опускався м’яко, без холоду. Ліхтарі світили неяскраво, ніби теж не хотіли злякати тишу між ними.

Іванна ще не звикла до спокою поруч із чоловіком. Вона чекала напруги, різкого слова, байдужості — але Сергій ішов поряд мовчки, уважно, не нав’язуючись.

— Ти втомилася? — спитав він.
— Ні… — усміхнулася вона. — Мені добре.
І це здивувало її саму.

Він зупинився біля кав’ярні.
— Хочеш чаю? Не як на побаченні, — швидко додав, — просто щоб зігріти руки.
Вона засміялася. Тихо, трохи невпевнено — але щиро.
— Добре. Просто чай.

Вони сиділи біля вікна. Сергій запам’ятав, як вона любить — без цукру, з лимоном. Вона не казала цього вголос.
— Ти пам’ятаєш… — прошепотіла.
— Деякі речі не стираються, — відповів він. — Особливо ті, що були справжні.

Іванна відвела погляд.
У грудях стало тепло — і страшно водночас.
Коли вони вийшли, повітря було холодніше. Вона несвідомо потерла долоні.

І тоді це сталося.
Сергій не схопив її руку. Не зробив різкого руху.
Він просто підставив свою долоню — поруч.
Наче запитав без слів: можна?
Іванна вагалася лише мить.

А потім її пальці торкнулися його руки.
Світ не зупинився. Не було грому.
Не було пристрасті.
Було інше. Тепло. Спокій.
Відчуття, ніби душа сказала: я вдома.

Її пальці тремтіли.
— Якщо тобі некомфортно… — тихо почав він.
— Ні, — прошепотіла вона. — Просто… я давно не відчувала, що мене тримають так. Обережно.

Він стиснув трохи сильніше.
Не щоб володіти.
А щоб підтримати.
Іванна раптом заплакала.
— Пробач… — сказала вона. — Це не через тебе. Просто я думала, що більше ніколи не зможу відчувати.

Він зупинився, став перед нею.
— Подивись на мене, — м’яко сказав.
Вона підняла очі.
— Я не поспішаю, Іванно. Не тому, що боюся. А тому, що ти — цінна. І твоє серце теж.

У цю мить щось усередині неї здалося.
Не від слабкості. Від довіри.
Вони йшли далі, тримаючись за руки.

Іванна раптом згадала, як колись сміялася — легко, без страху. І несподівано… засміялася знову.
Голосно. Живо.
По-справжньому.
— Що? — здивувався Сергій.
— Я… — вона витерла сльози й сміялася крізь них. — Я жива, Сергію. Розумієш? Я справді жива.

Він усміхнувся так, ніби чекав саме цієї миті все життя.
— Я знаю, — сказав він. — Саме тому я поруч.
Вона дивилася на нього — і вперше дозволила собі не боротися з почуттям.

Не тікати. Не перевіряти. Не боятися.
Просто прийняти.
Любов не вдарила раптово.
Вона зайшла тихо.
Через уважність. Через терпіння.
Через руку, що тримає — і не відпускає.

Іванна стиснула його пальці трохи міцніше.
Не як обіцянку.
А як дозвіл.
І в цю мить її серце — яке колись зупинилося —
вперше забилося не від болю,
а від радості.