Розділ 1.

Іванна не відчула болю, коли її серце зупинилося.
Навпаки — стало тихо.
Так тихо, як не було ніколи в житті.

Зникли важкі думки, постійна тривога, той камінь у грудях, з яким вона прокидалася останні роки. Зник страх бути непотрібною. Зник голос чоловіка, що колись різав сильніше за крик:
— Я тебе розлюбив. Ти мені нецікава.
Ти мене заворожила… я більше нічого не відчуваю.
Тут не було цих слів.

Іванна стояла серед поля, залитого золотим світлом. Трава сяяла, мов дихала разом із нею. Її довге волосся торкалося спини, а сукня світилася так, ніби вона складалася з самої надії.
— Це… смерть? — прошепотіла вона.
— Ні, — почувся голос позаду. — Це правда.
Вона обернулася.

Перед нею стояв він — високий, у світлі, яке не мало тіні. Крила не були величними, як у іконах — вони ніби складалися з пам’яті, тепла і тиші. Його очі знали все, але не судили.
— Я твій провідник, Іванно. Ти пережила клінічну смерть. Тепер твоя душа згадує.
— Я не хочу повертатися… — тихо сказала вона.

І заплакала. Не істерично. По-справжньому.
— Я так старалася… — голос тремтів. — Я любила. Терпіла. Мовчала. Берегла сім’ю. А він просто віддалився. Став холодний, чужий. А потім сказав, що більше не любить.

Світло навколо здригнулося.
— Я стала для нього ніким… — прошепотіла вона. — Навіть жінкою бути перестала. Я не хочу назад у той біль.
Провідник простягнув руку. І світ змінився.

Вона побачила себе юною — з розпущеним волоссям, сміхом у очах. Літо. Сонце. Її брат підштовхує до хлопця:
— Іванно, це Сергій. Познайомся.
Він усміхався ніяково, але в очах було щось справжнє.

 Перше кохання. Погляди, що затримувалися довше, ніж дозволено. Листи. Очікування. Дотики, від яких паморочилося в голові.
— Він любив тебе, — тихо сказав ангел. — І любить досі.
— Але ми посварилися… не зрозуміли одне одного… життя розвело…
— Люди часто плутають гордість із силою, — відповів провідник. — Та любов ніколи не зникала. Він чекав.

 Навіть тоді, коли ти вже жила іншим життям. Коли зустріла інше кохання, як ти думала справжнє.
Картини змінювалися. Весілля. Народження дітей. Ночі без сну. Її руки — втомлені, але турботливі. Вона віддавала себе до останнього — чоловікові, родині, побуту. Забувала про себе. Мовчала, коли боліло. Усміхалася, коли хотілося кричати.

— Ти любила жертовно, — сказав ангел. — Але любов не має бути розп’яттям.
Іванна впала на коліна.
— Я просто хотіла, щоб мене любили…
Провідник нахилився до неї.
— І ти заслуговуєш на це. Не тому, що терпіла. А тому, що ти — жива душа.

Раптом у світлі з’явилися два маленькі силуети.
— Мамо… — прошепотів голос.
Її діти.
Їхні очі шукали її. Маленькі руки тягнулися в порожнечу. Вони плакали уві сні, не розуміючи чому.

Іванна закричала:
— Я не можу їх залишити…
— Ти маєш вибір, — м’яко відповів ангел. — Залишитися тут — у спокої. Або повернутися — і почати жити по-іншому. Не виживати. Жити.

— А якщо знову біль?
— Ти вже знаєш свою цінність, — усміхнувся він. — А значить, більше не дозволиш ламати себе.
Світло почало віддалятися.
— Іванно, — пролунало востаннє. — Коли прийде час, ти знову зустрінеш того, хто чекав. Але зараз… твої діти тримають тебе за життя.

Вона вдихнула. Різко. Болісно.
Повітря повернулося в легені.
Серце здригнулося.
Монітори запищали.
— Вона дихає! — пролунало десь здалеку.
Іванна розплющила очі.

Сльоза скотилася по скроні.
Бо вона повернулася.
Але вже не тією, що мовчки терпить.
А тією, яка знає: вона варта любові.
І цього разу — справжньої.