РОЗДІЛ 12.3

Я поверталась до кімнати в казармі із передчуттям важкої розмови. Неприємний холод не тільки вітром обпікав щоки, але й панував всередині. Я не була з Софою ані подружкою, ані навіть доброю знайомою, але мені все одно було ніяково і дещо соромно.

На щастя чи на біду, Олі в кімнаті ще не було. Софа ж різкими рухами складала речі до рюкзака. Вона лише скоса зиркнула на мене, коли я увійшла і одразу ж відвернулась.

– Софо, я…

– Слухай, Лесь, все в порядку. Чесно, – вона практично кулаком вбила футболку зверху решти речей.

– Я гадки не мала, що у нього з кимось є стосунки.

Софа повернулась до мене із виразом якоїсь гіркої усмішки на обличчі.

– У Біса? Стосунки? Ні, це не про нього.

Вона застібнула блискавку рюкзака різким рухом і сперлась долонями об стіл, ніби на секунду втратила рівновагу.

– Він… – Софа зітхнула, – він просто такий. Якщо ти поряд з ним – тобі здається, що ти єдина. Що він дивиться тільки на тебе. Що все це… справжнє.

Я мовчала. Бо слова лягали занадто точно.

– Але він ніколи нічого не обіцяє, – продовжила вона вже рівніше, – втім, і йому обіцянок не треба. Він просто живе так, як йому зручно.

Вона підняла на мене погляд. Без злості. Швидше втомлений.

– Я не злюсь на тебе, Лесю. Чесно. Ти не зробила нічого такого, чого я не бачила раніше. Чесно кажучи, ти взагалі тут ні до чого. Якби не ти, то була б якась інша.

Це чомусь зробило тільки гірше.

– Софо, я не…

– Не треба, – вона похитала головою, – не пояснюй. Я знаю цей погляд. Я сама так дивилась.

Вона закинула рюкзак на плече.

– Просто… не прив’язуйся. Якщо зможеш.

Я кивнула, хоча ми обидві розуміли, що це звучить як порада не дихати.

Софа пройшла повз мене до дверей, зупинилась на секунду.

– І ще, – тихіше сказала вона, – якщо він сьогодні з тобою… не думай, що завтра все буде так само.

Двері зачинились. У кімнаті стало дивно тихо. Я повільно сіла на ліжко, яке ще пару хвилин тому було Софиним.

Десь надворі знову засміялись. Хтось гукнув чиєсь ім’я. Метал дзенькнув об метал.

Я перестала розуміти, що саме я відчуваю.

Наступного ранку я знову виїхала в місто на завдання.

– Отже, за нашими даними, цей торгівельний центр не зачищали через велику площу й нестачу світла всередині, – сказав Гера на шикуванні вранці перед виїздом,  – це одночасно і проблема, і шанс. Проблема – через ризик натрапити на зграю мутантів або диких звірів. А шанс – знайти щось справді цінне. До того ж відомо, що ще до епідемії під час війни і блекаутів в подібних моллах робили власні електровидобувні станції. Десь на сонячних панелях, десь на генераторах, десь ще якось. Тому тут може бути наш джек-пот. Маємо сьогодні обстежити все вздовж і впоперек.

Колона машин зупинилась на парковці. Двигуни стихали один за одним, і разом з ними ніби стихав спокій усередині мене. Я відчувала, як адреналін потроху розганяє кров. Перед вилазками завжди приходило одне і те саме відчуття – як затриманий подих перед зануренням у холодну воду.

– Працюємо стандартно, – сказав Гера, коли ми вишикувались біля автівок. – спочатку зовнішній огляд, потім входи, потім зачистка поверх за поверхом. Ніхто не геройствує. Якщо чуєте рух – не лізете перевіряти самі.

Торгівельний центр виріс перед нами, як мертвий кит, викинутий на берег часу.

Колись він був скляним і блискучим. Тепер половина фасаду була темною, розбитою, зарослою чимось схожим на чорний плющ. Деякі вікна ще тримались, але більшість перетворилась на зубчасті пащі. Над центральним входом все ще висіла вицвіла вивіска. Частина літер зникла, і тепер назва читалась як щось безглузде і зловісне водночас.

Парковка перед ТЦ була схожа на кладовище металу.

Іржаві машини стояли криво, двері в деяких були відчинені. Десь крізь асфальт пробивалась трава. Десь лежали старі кістяки, не зрозуміло, людські чи ні. Вітер гуляв між машинами і свистів у розбитих дзеркалах. Я відчула, як пальці самі перевіряють ремінь гвинтівки. Пістолет Ярмілова важко лежав під курткою. Теплий від мого тіла. Його важкість не давала ані на мить забути про його колишнього власника.

Ми рушили до східних дверей разом з двома десятками інших мисливців. Скляні панелі були вибиті. Металеві рамки зігнуті всередину. На підлозі лежав шар старого пилу, листя, дрібного сміття і чогось темнішого, що колись було кров’ю.

Запах усередині був неприємний. Вогкість. Пліснява. Старий пластик. І ще щось — солодкувате, гниле, майже непомітне, але достатнє, щоб тіло напружилось.

Ліхтарі клацнули один за одним. Промені розрізали темряву, як ножі. Пил повільно кружляв у повітрі. Групи мисливців розбіглись поверхом.

Всередині ТЦ виглядав ще гірше. Перший поверх був величезним атріумом. Колись тут були фонтани, лавки, пальми в горщиках. Тепер фонтан був сухий і тріснутий, у чаші лежали уламки плитки і якесь сміття. Пальми перетворились на чорні скелети стовбурів. Ескалатори застигли назавжди. Один був завалений сміттям і уламками перил. Інший провалився всередину, ніби його хтось продавив зверху. Банери магазинів висіли клаптями. Манекени лежали на підлозі без рук або голів. Один стояв рівно, але половина обличчя в нього була розплавлена.