РОЗДІЛ 12.2

Дивитися на Мирона стало важче. Тепер я бачила в ньому молодшу і мʼякшу копію пана Ярмілова. Він ніби помітив цю зміну в мені і, вочевидь, вирішив розрядити обстановку:

– Хочеш розкажу чиюсь історію? Кого ти знаєш з мисливців?

– Не знаю… Чи це прийнятно, щоб я знала щось ніби з третіх рук?

– Цілком! Повір, що я не знаю ніяких брудних таємниць. Я не мій брат.

– Тоді… розкажи про Хорта, – чесно кажучи, я хотіла запитати про Біса, але в останній момент стало ніяково.

– Хортові було вісім, коли все почалось. Він, мабуть, один з найщасливіших з усіх, кого я знаю. Його сімʼя вижила повністю: батьки, менша сестра. Вони живуть у Києві. А сам Іван перебрався в Стожар років десять назад. Не памʼятаю точно. Його Дамір переманив з військової служби к нам.

– А Джміль?

– О, ця історія пострашніше буде. Йому було десять, Бісу – пʼять, а ще одному їх братові – чотири, коли їх батьки вмерли і обернулись на істот. Джміль їх вбив.

– Вони що, брати? Я не знала…

– Так. Джмелик врятував Гліба і Клима. Завдяки йому вони знайшли Стожар.

Я завважила, що Мирон нічого не сказав про смерть молодшого брата Біса, але запитала про інше:

– Чому ж головний в загоні Біс, а не його старший брат?

– Думаю, лідерство не залежить від віку. А по-друге, я не чув, щоб Володя рвався до командування. Впевнений, йому добре так, як є. Надто багато рішень довелось приймати у дитячому віці. Зараз простіше просто виконувти те, що скажуть… Ну, це я так думаю.

– А Сірий? Яка в нього історія?

– О-о-о! – протягнув Мирон, – У Серьожі моя улюблена історія! Ти знали, що він був рабом у Чорній Вежі?

– Що?! – я була більш, ніж здивована.

– Ага. Гера, до речі, теж. Їх обох Стожар викупив. Врятував.

– Як вони там опинилися? – ця інформація просто не вкладалась у мене в голові.

– Сірий потрапив туди ще підлітком, а Геру продали туди з Садів Едему. Здається, він вбив якогось важливого перца там.

– І скільки Гера пробув у Вежі?

– Сім років.

– А Сірий?

– До шістнадцяти. Думаю, їм дуже пощастило, що їх викупили.

– А хто викуповує людей? Твій брат? – чогось називати його «паном Ярміловом» чи наймення було не по собі.

Замість відповіді Мирон лише кивнув.

– І часто це трапляється? Часто він купує людей?

– Думаю, що «купує» часто, – трохи гірко всміхнувся хлопець, – а от «викуповує» з Чорної Вежі вкрай рідко. Насправді, ми не особливо про все це розмовляємо…

Я зрозуміла, що він не хоче про це говорити, і звернула тему розмови в інший бік. На щастя, у нас було багато роботи – ми мали прибрати в столовій після сніданку і приступати до готування вечері. На щастя, обідали мисливці поза частиною.

Після вечері, коли всі загони мисливців повернулись із завдань, колишня військова частина ожила вечірнім багатоголоссям. Не криками, не пострілами, не сваркою, а тим особливим шумом, що народжується там, де люди ще живі й дозволяють собі трохи видихнути.

Біля східного ангару хлопці розбирали здобич. Старі генератори, панелі керування, дроти, акумулятори. Метал дзенькав, іскрив, скреготів. Там панував робочий азарт, майже ніжність до кожної деталі. За три дні здобич була не великою, але вартісною.

На плацу хлопці розклали і інші речі, знайдені в місті, просто на землі. Там сміялися голосніше. Якийсь хлопчина сидів на ящику з-під набоїв і жонглював гайками, вигадуючи історії про те, що колись вони, бійці з їхніми навичками, були б «елітою техногенного світу». Йому аплодували навіть ті, хто чув ці жарти вже разів десять. Не тому, що було смішно. А тому, що сміх був майже обов’язковим ритуалом виживання.

Деінде мисливці поразкладали невеликі багаття. Тому що в казармах все ще було холодно, а хотілось тепла і якогось затишку. Біля одного з таких вогнищ хтось тихо грав на розбитій гітарі. Струни звучали нерівно, але в цьому була своєрідна правда цього місця і цього часу. Хтось ледь чутно підспівував мелодії пісню, яка була згадкою з іншого життя.

Хтось чистив зброю. Хтось латав куртку грубими стібками. Хтось просто лежав, дивлячись у стелю, де колись висіли портрети командирів. Хтось кидав у стінку невеличкого ножичка, намагаючись попасти в центр парашутика на плакаті з написом «Ніхто, крім нас». Навколо хтось будував плани, хтось обговорював останню вилазку, хтось згадував минуле, якого більше не існувало.

Над територією військової частини темніло небо. І люди під ними дозволяли собі кілька годин бути не мисливцями, а просто людьми.

Деякий час я просто ходила між цими всіма острівками життя серед зими. Спати йти не хотілось, адже за день я не особливо втомилась. Але й робити було нічого. Врешті я знайшла невеличку ніким не зайняту лавочку збиту з різної товщини дощечок і сіла на неї, спершись спиною на стовбур дерева поруч, підняла голову – зірки були яскравими, ніби гострими. Повітря не стільки холодним, скільки сирим. Хотілось засунути носа в шарф, а руки в кишені.