РОЗДІЛ 12.1

Наступного дня зранку всі загони мисливців вирушили на полювання за електроприладами. Спочатку великою колоною ми приїхали в місто. Як мені здалось, це був якийсь промисловий район чи щось подібне: попереду височіли труби чи то заводу, чи то фабрики, можна було побачити якісь будівлі, які нагадували офісні чи адміністративні. Але також було щось схоже на жилу забудову. Гера розділив нас на групи по чотири-пʼять чоловік і кожній команді виділив свій сектор огляду. 

Чесно кажучи, мені здавалось, що за двадцять два роки люди вже знайшли і використали все можливе, і що наші пошуки будуть марними, але командир запевнив, що за даними керівництва Стожар, майже шістдесят відсотків територій залишались так і не оглянутими й не зачищеними. Надто мало людей вижило в перші роки після епідемії, а в подальшому надто зайняті вони були будівництвом надійного захисту від мутантів. Ретельно обстеженими наразі були лише землі в безпосередній близькості до основних міст. Отже, шанс на бодай якусь корисну знахідку все ж залишався.

Я нікому нічого не сказала про свій новий пістолет, навіть братові, і від цього я почувалась ніяково, наче приховую якусь брудну таємницю. Прокручуючи в голові розмову з паном Ярміловим знову і знову, тай зустріч з ним і його заступниками загалом, я ніяк не могла зрозуміти, що все це означало. Якщо воно взагалі щось означало. Я шукала підтексти, і вони точно там були, але, на жаль, я було не в змозі їх зрозуміти. Я заховала АПС у внутрішню кишеню куртки, і його було зовсім не видно. Я тільки відчувала приємну важкість 

Перший день минув спокійно й у безперервних пошуках. Спершу було чути постріли з боку інших загонів, але ближче до вечора ми, напевне, відійшли занадто далеко одне від одного, тому почували себе одними серед камʼяних джунглів. Рівно таким самим був і другий день, з тією лише різницею, що ми обстежували чи то ферму, чи то якісь сільськогосподарські приміщення, знайшовши там два старих генератори. Вони не подавали ознак життя, але, з іншого боку, ми були не фахівці, і нам наказували збирати усе, тому коли сутінки стали переходити у більш темний вечір, ми завантажили їх у машину і повернулись до військової частини. 

– Давно не бачились! – почулося збоку, щойно я вистрибнула зі спартана.

Це був Біс.

– Оце зустріч! – Марк вискочив з авто слідом за мною і простягнув «кочівникові» руку для привітання, – вас що, прислали нам на допомогу?

– Схоже, щось типу цього, – посміхнувся Біс.

– Дивно, – брат по черзі привітався і з усіма іншими з команди Гліба, –бо ми ще не стикнулися ні з чим таким, де знадобилася б чиясь допомога.

Хорт потиснув плечима:

– Ми просто виконуємо наказ. Як і ви, – у його словах просочувалося щось дуже холодне.

Марк, здавалось, цього не помітив. Він розплився у приязній посмішці:

– Та я ж не проти! Просто це якось дивно й нелогічно.

– Так, тут часто буває нелогічно, – всміхнувся Сірий.

– Особливо, коли справа стосується вас, – прошепотів собі під ніс Джміль, але я почула.

– Що ти маєш на увазі? – запитала я.

– Нічого він не має на увазі, – відповів за нього Біс, – Джмелик просто сьогодні не в гуморі.

Я була надто стомлена за день, щоб розбиратись із цими загадками, тому просто пішла до своєї кімнати відпочивати. До того ж мене призначили черговою по кухні на наступний день. Через це я мала прокинутись о пʼятій ранку, щоб на восьму вже був готовий сніданок. В цей день я нікуди не мала виїжджати, зате мала провести цілий день у харчоблоці.

– Привіт, я – Мирон, – простягнув мені руку темноволосий хлопчина, коли я увійшла на кухню на ранок третього дня.

– Я – Леся.

– Ти не проти, якщо готувати буду я, а ти тільки допоможеш із чисткою і підготовкою? Просто я дуже люблю готувати, – вираз його обличчя був трохи ніяковим.

Я проти не була, тому що на відміну від нього готування було одним з моїх найменш улюблених занять.

– Розкажеш свою історію? – запитав Мирон, коли ми відпочивали після того, як подали сніданок.

– Яку ще історію?

– Твою. Про те, де ти народилася і як виживала. Обожнюю слухати такі історії! – він дістав сигарету і закурив.

Мені було некомфортно щось розповідати людині, яку я зустріла вперше:

– Не знаю, що розповісти. В моєму життя не було нічого особливого, – знизала я плечима, але він посміхався дуже щиро:

– Давай я перший, щоб тобі було комфортніше! Якщо тобі цікаво. Тобі ж цікаво?

– Так, звісно! – Мирон сподобався мені своєю легкістю. Через пару годин здавалось, що знаєш його вже багато днів. Ще й обличчя видавалось знайомим, наче зі сну.

– Мені пощастило! – почав хлопець, – Я народився вже після зет-епідемії. Точніше, через три роки після неї.

– Тобі сімнадцять? – мабуть, він був наймолодшим з усіх, кого я знала.

– Вісімнадцять! А тобі?

– Двадцять два.

– Ого! То ти з «чудесних» дітей, народжених у рік Апокаліпсису? – Мирон сяяв здивуванням, – Розкажи! Мені цікаво!