РОЗДІЛ 11.3

Тепер, коли пан Ярмілов і Крут стояли поряд, їх неможливо було сплутати навіть на перший погляд. Крут стояв збоку, мовчазний, величний і зосереджений. Його сірі очі дивились, наче через мене, і це було одночасно привабливо і трохи лякаюче. Високий, широкий у плечах, із зібраною, ідеально пропорційною фігурою – він відповідав уявленню про “справжнього чоловіка-воїна”, про Крута, якого всі знають із легенд. Його погляд був холодний, глибокий, уважний, але в ньому не було тієї гри, тієї… магії, яку я відчувала поруч із Ярміловим.

Я дивилась на них і мимовільно подумки порівнювала. Крут – теж темноволисий, але з коротшою стрижкою, сильний, гарний, стриманий. Ярмілов – інший. Його присутність змушувала моє серце битися швидше не тільки від страху чи поваги. Він був непередбачуваний, сильно небезпечний, і водночас володів тією владною чарівністю, яка зачіпала внутрішню частину мебе. Поруч із Ярміловим повітря здавалося густішим, і кожен його погляд, кожен рух торкався свідомості, змушуючи відчувати себе живою, наповненою енергією і водночас маленькою у цьому величезному світі.

Крут був прекрасним прикладом сили і дисципліни, але поруч із ним Ярмілов вигравав без бою: його вплив не був просто видимим, він відчувався на рівні шкіри, у думках і навіть у диханні. Крут був реалістичним і надійним, Ярмілов – магнетичним і непередбачуваним. І навіть стоячи там, трохи віддалік, я відчувала цю невловиму різницю, і розуміла, що мій погляд невільно знову повертається до Ярмілова.

Я намагалася зібрати себе, приглушити хвилювання, але глузливі оплески Локі лише підкреслили контраст між мною та ними. Серце билося частіше, думки плутались, і я не могла не помітити, що всередині мене розгорілася тихенька битва між захопленням і страхом.

Холодний вітер злегка розвів волосся по обличчю, але я не зважала на нього. Я намагалася відрегулювати дихання після стояння з гвинтівкою, але моє серце, здавалося, вирішило ігнорувати всі правила фізіології. Стоячи на тлі розбитого майданчика, я вперше відчула, що поруч з цими чоловіками неможливо бути просто спостерігачем. І це відчуття одночасно лякало і… приваблювало.

– То через оце уся метушня? – Крут недружелюбно кивнув на мене.

– Так. Це пані Олександра Кравець.

Я зовсім не розуміла про що вони і змогла тільки видушити з себе тихе привітання.

– В чий ви команді? 

– У Гери, тобто Герасименка, – я стояла і відчувала, що пальці вже геть закляли на гвинтівці, настільки сильно я її стискала.

– Яка у вас ще є зброя, крім СГД?

– Вогнепальної більше ніякої. Є ще тільки стропоріз.

– Потужно, – Крут дивився на мене, як на якусь неприємну комаху.

– Ти забула ще свою головну зброю, – Локі, напроти, сяяв посмішкою, – твій язичок…

Пан Ярмілов, здавалось, не чув його заступників або просто звик пропускати їхні теревені, як фоновий шум.

– Думаю, вам потрібний ще пістолет, – сказав він, опускаючи руку до стегна, на якому була пристібнута кобура. Він дістав з неї пістолет, відстубнув від спеціального дрота, яким той приєднаний до кобури, і простягнув мені, – погляньте на мій.

Мені здалось, що це здивувало не тільки мене – Крут і Локі за спиною пана Ярмілова перезирнулись. 

Я закинула гвинтівку на плече, і підійшла ближче і взяла пропоновану зброю.

– Це АПС? – я бачила його тільки на картинках.

Я тримала пістолет обережно, майже шанобливо, ніби він був не шматком металу, а живою істотою з характером.

Він одразу ліг у руку правильно. Важкий. Занадто важкий для жіночої руки. Але мені ця вага здалась правильною, потрібною.

– Так, АПС, – підтвердила я вже впевненіше, – автоматичний пістолет Стєчкіна. Калібр дев’ять на вісімнадцять, магазин на двадцять патронів.

Я машинально перевірила запобіжник, не дивлячись. Палець сам знайшов важіль.

– Довгий хід спуску, – продовжила я, з цікавістю розглядаючи зброю, – якщо не звикнути, тягнеш і тягнеш, а постріл приходить запізно. Зате стабільний. І майже не підкидає ствол при одиночних.

Я відтягнула затвор, оглянула патронник і повернула пістолет, роздивляючись.

– Темп стрільби високий, але в автоматичному режимі його краще не використовувати без прикладу. Інакше кулі підуть куди завгодно, тільки не в ціль.

Локі тихо присвиснув, але змовчав. Крут мовчав. Але тепер він дивився вже інакше. Не крізь мене. На мене.

Я злегка стиснула руків’я.

– Через масу він добре тримається на віддачі. І працює навіть тоді, коли половина сучасної зброї вже починає вередувати від бруду чи холоду. Його за це і любили.

Я замовкла на секунду.

– Я б поставила його на одиночний. Для ближнього бою цього більш ніж достатньо. А для автомату потрібен приклад або дуже міцні нерви.

Я підняла погляд.

Пан Ярмілов дивився уважно. Не здивовано. Не скептично. Саме уважно. Так дивляться не на дівчину і не на солдата. Так дивляться на інструмент, який щойно проявив себе.

– Ви тримали його раніше? – спитав він.