РОЗДІЛ 11.2

Зі спогадів і роздумів мене вирвав окрик Марка:

– Кого виглядаєш, Біса? – брат посміхався із підтекстом.

– Ні!

– Ну звісно…

Марк мені не повірив, хоча я дійсно не згадувала про Гліба з моменту нашої останньої з ним зустрічі. Я не готова була зізнатись собі у цьому, але мої думки були зайняті іншим чоловіком.

– Поки ти не виглядала Біса, Гера сказав, що ми можемо йти до казарм і розміщатись. Наша – третя.

– До казарм?

– Так, це колишня військова частина. Мисливці вже колись її розчистили від зет-істот і закрили. Ми будемо повертатись сюди після завдань. 

Я підхопила рюкзак і пішла за братом, тому що він впевненим кроком рушив кудись до будівель.

– Шикування на плацу через пів години. Потім вечеря. Якщо хочеш знати, що я думаю…

– Не хочу.

– …то Біс зі своєю командою скоріше за все попали в інший загін. Я дізнався, що на цю операцію виїхало майже дві тисячі «штиків». Навряд чи нас скупчиватимуть в одному місці. Скоріше за все нас направили у різні напрямки від Стожару…

Він теревенів усю дорогу, поки ми не прийшли до потрібної нам казарми. Будівля виглядала так, ніби її давно мали стерти з лиця землі, але вона вперто відмовлялася помирати. Сірий бетон був у тріщинах, мов у старих шрамах, вікна – частково цілі, частково закладені металевими листами й грубими дерев’яними щитами. Біля входу ще зберіглася напівстерта синя табличка з написом «Казарма №3», хоча літери було простіше вгадати, ніж прочитати.

Двері були важкі, армовані, з новим замком і слідами неодноразового зварювання. Хтось явно дбав про це місце. Всередині пахло пилом, металом і старою вологістю. Коридор тягнувся вперед довгим бетонним горлом. Через кожні пару метрів справа і зліва були двері – входи до кімнат. Я зазирнула в першу. Там розкладав речі Гера. Побачивши мене він кинув:

– Лесю, ти з двома іншими дівчатами ось там навпроти будеш. А ти, Марку, сам собі місце знайдеш. Займай будь-яке вільне.

Я зайшла в кімнату, яку вказав командир. Дівчата, про яких він згадав, вже теж розкладали свої речі.

– Привіт, я – Софа, – одна з них, висока брюнетка з короткою стрижкою, одразу підійшла до мене, по-чоловічому простягаючи руку для рукостискання, – Я – розвідниця. А це Оля, коханка Гери, – дівчина підмогнула мені.

– Бля, Софа! – друга, руда і дуже миловидна, кинула у першу подушкою, – закрий рота. Я не коханка.

– Але хочеш нею бути, – Софа заливисто засміялась.

– Не твоє діло, – вона повернулась до мене, – я – медик.

– Я – Леся, снайперка… мабуть, – додала я невпевнено.

– Новенька? – Софа вопернулась до своїх речей і по-діловому продовжила їх розбирати.

– Так.

– Ну то тримайся нас, ми підкажемо, що, як.

Я роздивилась кімнату. Вонаа була пристосована, але не обжита. Два двоярусні ліжка стояли симетрично з двох сторін від вікна, що було наполовину заколочене. Між ними – стіл і стілець. На ліжках матраци і худі подушки. Більше – нічого. 

Я мерзлякувато повела плечима – було холодно. Оля це помітила: 

– Хлопці обіцяли принести нам невеличкого обігрівача, тому буде тепліше, але не сильно.

Дівчата зайняли нижні ліжка, тому я кинула речі на одне з верхніх, залізла сама, дістала свій спальник розстелила і лягла – не маючи звички до тривалої їзди, я відчувала, як болить спина і відбита об лавку попа.

Я прикрила очі і відчула дивне полегшення. Це не було безпечне місце, але поки що все було таким, з яким я ладна була впоратись.

Насправді, я дуже переживала перед цим виїздом, адже це було перше «доросле» завдання. Але тепер, лежачи, в старій казармі на скрипучому ліжку, чуючи голоси мисливців за дверима, я почувала себе на своєму місці.

Після шикування, на якому нам повідомили, що перша вилазка очікується завтра вранці, і обіду, я вирішила прогулятись частиною. Не стільки з марної цікавості, скільки тому, що хотіла відшукати місце, де могла пристріляти нову гвинтівку. Моя напарниця, вже пристріляна, зручна і хороша, була зіпсована вибухом. Мені видали нову, з якої мені ще не довелось постріляти.

Я запитала дозволу в Гери, і він вказав мені на дальній сектор частини, мовляв, там є тир і призначений саме для таких цілей майданчик.

На старому плакаті із затертими малюнками вибухових пристроїв, що знайшовся в казармі, я намалювала мішень і пішла шукати, де постріляти.

Майданчик для стрільби виявився за дальнім корпусом частини, майже на межі території. Колись тут був повноцінний армійський тир, але час і зет-істоти попрацювали над ним не гірше за артилерію.

Бетонна огорожа стояла півколом, уся в тріщинах і сколах. Деякі плити похилилися, земля під ногами була втоптана, перемішана зі старим снігом і темною багнюкою, що хлюпала при кожному кроці. В повітрі висів запах іржі, сирості та пороху, який, здавалось, в’ївся сюди назавжди.

Попереду чорнів стрілецький вал – насип із землі та бетонних уламків. У нього роками влучали кулі, і тепер він був посічений так густо, що нагадував решето. Подекуди стирчали іржаві металеві рамки – колишні тримачі мішеней.