КОЛО, РОЗДІЛ 11.1

– Отже, вона все ще жива? – запитав Президент, сидячи в приватній кімнаті найдорожчого розрахованого тільки для заможних мешканців ресторану Кола. Перед ним лежав величезний стейк на подушці з ананасу.

–Так точно, Пане Презеденте! – генерал Рудик стояв настільки струнко, наскільки не випростувався з пори, коли був ще кадетом.

– Гм… – Михайло Золотарьов наколов соковитий шматок мʼяса та із задоволенням відправив собі до рота, – і пан Примаченко настільки злякався, що побоявся сказати мені про це сам?

– Боюся, Примаченко уже нічого не скаже.

– Чому ж? – Президент байдуже глянув на генерала.

– Тому що пів години тому його дружина повідомила, що він застрелився у власному будинку.

– Застрелився? – пан Золотарьов підхопив виделкою шматочок ананасу.

– Так точно!

– Оце сюрприз! Треба визнати, у мене навіть з’явилася дещиця поваги до цього нікчеми – він позбавив мене необхідності віддавати зайві накази чи бруднити мій ексклюзивний килим в кабінеті. Усе зробив сам, так би мовити! Хоч у чомусь виявився корисним.

Генерал мовчав. Він не відчував теплих почуттів до колеги, але інтуїція підказувала військовому, що Президент тепер озлобиться ще більше, і розгрібати доведеться не комусь, а саме йому. 

– Як там його дружина? Сумує? – поцікавився Президент, ледь стримуючи усмішку.

– Так, пане Президенте! Плаче, не перестаючи.

– Яка прикрість, яка прикрість! У Примаченка, якщо мені не зраджує пам’ять, є дві доньки, так?

– Так точно! Близнючки Марія і Ліза.

– Так-так, точно-точно. Їм же близько десяти років?

– П’ятнадцять.

– Уже так багато?! Як же швидко летить час… – Михайло Золотарьов із хижим виразом обличчя відрізав великий кусень стейку і зі смаком почав його пережовувати.

Генерал мовчки стояв і чекав.

– Потрібно допомогти дружині та донькам Примаченка впоратися з гіркотою втрати. Ви згодні, генерале Рудику?

– Звісно, Пане Президенте! Що накажете робити?

– Відправ їх до Чорної Вежи.

Запала важка тиша, яку так любив Золотарьов і так ненавидів генерал. Він здивовано подивився на начальника, оцінюючи, наскільки правильно почув наказ.

– Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

– А які у вас є варіанти, генерале? – раптовим рухом Президент повернув ніж, яким різав мʼясо і увігнав із гучним стуком увігнав його кінцем леза у дощечку, на якій подали блюдо. 

– Ніяких, Пане Президенте! Я маю продати дружину і дочок Примаченка у рабство до Чорної Вежі.

– Вірно! – Золотарьов посміхнувся майже тепло, – Бо я на секунду подумав, що ви хочете зайняти їхнє місце.

– Ніяк ні! – генерала затрусило, хоча він і пробував це приховати.

– Я думаю, що у Вежі сімʼя Примаченка миттєво забуде про будь-яку скорботу. Як, власне, і про самого Примаченка. Імовірно, вони також забудуть, як їх звати, але це вже не наші проблеми. Чи не так, генерале Рудику? – це було риторичне питання, тому Президент продовжував, – Як думаєте, скільки екзотичних фруктів можна отримати у Князерських за трьох жінок дітородного віку?

– Думаю, багато.

– І я так думаю, генерале! І я так думаю! Ви ж знаєте, як я люблю екзотику…

Президент із виразом повного задоволення положив до рота останній шматок ананасу, витер губи серветкою і знову подивився на підлеглого:

– До кінця тижня надайте мені кандидатів на місце Примаченка.

– Так точно. Дозвольте виконувати?

– Ще ні. Збирайте загони. Яр із його щурами йдуть нишпорити в пошуках чогось, що зможете виправити його проблему із браком електроенергії. Моя дорога пані Кравець також буде там. Знайдіть. І приведіть до мене. Під час своєї останньої доповіді Примаченко доповів, що його шпигунові вдалось підкинути жучка до речей цієї дівки. Дізнайтесь, чи він працює. Доставите мені цю мразоту. Більше ніяких ігор і хованок.

– Живою?

– Тільки живою, – обличчя Президента перекривило від злості, – хочу поспілкуватись з нею особисто.

– Так точно.

Михайло Золотарьов недбало махнув генералові забиратися.

– І ще одне, генерале, якщо родина Примаченка з якихось причин не дістанеться Чорної Вежі, я попіклуюсь про те, щоб туди відправилась ваша. Виконуйте.

– Слухаюсь…

РОЗДІЛ 11.1

«Спартан» вчергове підкинуло на купині, і я втиснула голову в плечі і нахилилась якомога нижче, щоб не вдаритись о броньовану стелю. У надійної, швидкої і місткої автівки був один значний недолік – відстійна підвіска, через яку увесь екіпаж в кузові синхронно підскакував на лавках, як зграя шалених мавп, на кожній вибоїні. 

Вже більше шести годин ми з братом і з іншими мисливцями тряслись по дорозі невідомо куди. Тому, коли автівка зупинилась, і нам було дозволено вийти, я була щаслива вже тільки від того, що можу розпрямитись і відчути ногами тверду землю. І це ще при тому, що я була відносно невеликого зросту. Для більш високих і громіздких хлопців подорож була ще складнішою. Втім, можливо, інші були більш звиклі до такого способу пересування.