РОЗДІЛ 10.4

Крут мовчав, дивлячись на мене, ніби вирішував, чи варта я уваги. Мовчання висіло в кімнаті густим тягучим повітрям. Я відчувала, як моє серце б’ється швидше, а руки непомітно стискають край сорочки.

– Ви знаєте, що таке влада, пані Олександро? – раптом промовив він тихо, але звук розрізав повітря так, що я здригнулася. – Не та влада, яку дають посади чи титули. А та, що впливає на людей, коли вони навіть не розуміють, що підкоряються їй.

Я промовчала. Його слова одночасно лякали і зачаровували.

– Ви не хочете відповідати?

– Ні. Просто я майже впевнена, що наші визначення не збігаються. Що б я не сказала, ваше бачення виявиться точнішим.

Його погляд ледь помітно змінився. Але як і раніше не було жодної можливості прочитати чи вгадати, що у ньому.

– Чому ж?

– Тому що ви маєте владу, а я – ні, – я відчувала страшенну напругу, наче це був якийсь екзамен.

– Дарма ви себе недооцінюєте. Кожна красива жінка має владу. Питання в тому, як вона її використовує, – він дивився на мою реакцію, як дослідник на показники життєдіяльності тваринки, якій він щойно вколов отруту.

– Я б сказала, що влада – це можливість обирати.

– Кожен так чи інакше робить вибір. На своєму рівні, – Крут трохи відкинувся на спинку стільця, закинув ногу за ногу, – але не всі знають, що їх вибір — це лише ілюзія. Хтось думає, що має свободу… а насправді він лише слідкує за тим, куди його ведуть.

Я не розуміла, до чого ці розмови. Він перевіряє мене? Натякає на щось?

– Пані Олександро, за яких обставин ви покинули Коло?

– Мого батька стратили, нам довелось… – почала я, але він зупинив мене владним рухом руки.

– Вашого батька стратили, ви виживали, брат захворів, ви вкрали ліки. Я все це знаю. Мене цікавить, чому саме в той момент? Не тижнем раніше? Не днем пізніше?

Я відчула, як по спині стікає краплина поту, хоча в кімнаті не було спекотно. Крут сидів, майже нерухомо, і здавалося, що кожне слово вимірює мої страхи і слабкості.

– Чому саме тоді ви вирішили діяти? – він трохи подався вперед, наче підкреслюючи важливість моєї відповіді.

Я підняла очі на нього, відчуваючи, як холод повільно пробирається крізь моє тіло. Його погляд проникав далі, ніж будь-хто міг би дозволити собі.

– Тому що… – почала я, намагаючись підібрати слова, – тому що тоді було найменше вибору. Якщо б ми чекали ще день… чи ще кілька годин… все могло б бути інакше.

Крут нахмурився, майже непомітно, але досить, щоб відчути його невдоволення.

– Розумієте, – промовив він тихо, з такою впевненістю, що слова стали практично відчутними фізично, – саме це я називаю владою. Коли ваш вибір не справжній вибір, а відповідь на те, що вам нав’язали обставини. Ви думаєте, що керуєте ситуацією, але насправді ви лише реагуєте.

Я хотіла заперечити, хотіла сказати, що іноді вибір є, навіть коли його майже немає. Але його погляд змусив мене замовкнути. Було відчуття, ніби він читає не тільки мої слова, а й думки, майбутнє, що я могла зробити.

– Якби у вас був шанс все змінити, ви б зробили це?

– Я… – почала я тихо, і відчула, що серце б’ється так гучно, що Крут, здається, міг би почути його. – Я зробила те, що вважала єдиним правильним… Для нас. Для моєї родини. Якби я зачекала ще день, брат помер би від запалення. 

Він нахилився трохи ближче, так що тепле світло лампи падало на його обличчя, підкреслюючи шрам і холодний блиск очей.

– А тепер уявіть, – промовив він спокійно, але слова різали повітря, – що ви не просто виживаєте… а підкоряєтеся тим, хто знає, що ваш вибір — лише ілюзія. Що б ви зробили?

Я відчула, як у кімнаті стискається повітря. Його питання не мало очевидної відповіді, і я знала: він не чекає її. Він просто перевіряє, наскільки я готова розуміти правила гри.

– Життя не має умовного способу.

Він не посміхнувся в загальноприйнятому сенсі цього слова. Але погляд трохи змінився. Не потеплішав, не став мʼякшим чи тим більше приязнішим. Просто його начебто задовільнила моя відповідь.

– Присядьте. У нас попереду ще довга розмова, – він дочекався, поки я на ногах, що ледь згинались, підійшла до столу і сіла на край стільця, – Розкажіть про вашу спробу вкрасти машину у озброєних людей.

– Це було чистою дурістю. Я і не претендую на те, що це було розумно. Але врешті решт це призвело до позитивних змін в нашому житті.

Крут кивнув. Потім він запитав про Коло. Про умови, в яких ми жили. Про норми електровидобутку, про харчування, про патрулі Служби Порядку, про Президента. Про останнього – особливо детально. Але мені не було чого розповісти, адже особисто цю людину я ніколи не бачила. Хіба що на парадах, які відбувались в місті приблизно раз на три-чотири місяці. Потім він питав про наше з мамою і братом життя в Стожарі. Тут теж я була малослівна. Крім тренувань і бібліотеки в моєму житті особливо нічого не відбувалось. Крут окремо зупинився на дні, коли була атака зет-істот. А потім і на тому, що відбувалось вчора.

– Чому вас не було вдома о другій годині ночі?