РОЗДІЛ 10.3

Посередині кімнати стояв довгий стіл з темного дерева, масивний, трохи подряпаний, ніби його не раз пересували або використовували не зовсім за призначенням. Поверхня була ретельно відполірована, але під світлом можна було вгледіти сліди часу: дрібні відколи, ледь помітні плями, які не змиваються навіть роками. Навколо стояли однакові стільці. Але в різному стані. Наче їх поставили неодночасно, або кожний з них мав власну історію. Не комплект, а підібрані частини різних.

Вздовж однієї зі стін тягнулися шафи з книгами. Не декоративні. Реальні, з важкими томами, папками, старими зошитами, коробками без підписів. Деякі полиці були зачинені на прості механічні замки, деякі, навпаки, привідкриті, наче вони взагалі не могли закритись щільно. На інших полицях лежали речі, які не вписувалися в жоден офісний стиль: старий компас, уламок чогось металевого, схожий на деталь від зброї, пожовкла карта, пришпилена кнопками просто до дерева.

Світло було тепле, рівне. Але його було трохи менше, ніж потрібно. Наче хтось намагався помʼякшити загострені чуття — водночас розсіяти темряву чи спогади, але й не забути, що світ за стінами давно вже не безпечний. Світильники виглядали дорогими, але між ними були оголені ділянки стелі, де фарба злегка відшаровувалась, ніби приміщення колись ремонтували нашвидкуруч.

Біля протилежної стіни стояв диван. Темний, низький, з грубої тканини, що більше пасувала б сховищу, ніж кабінету. Він виглядав зручним, але не затишним. На ньому не хотілося відпочивати – лише чекати. Поруч маленький столик з подряпинами, на якому колись, напевно, залишали зброю замість чашок.

Я підійшла до вікна, щоб не стояти біля дверей. Воно було велике, майже на всю стіну, але скло здавалося товстішим, ніж мало б бути. Місто за ним виглядало живим і водночас втомленим. Будівлі, дороги, навіть рух машин – усе це існувало, але ніби трималося на чесному слові. Звідси, з пʼятого поверха, легко було повірити, що цивілізація ще відновиться.

У цьому приміщенні намагалися грати в нормальність. Стіл, книги, світло, вікно з видом. Але те, що сталось двадцять років назад, проступало крізь зовнішню оболонку.

Я з напруженням чекала, що зараз хтось має увійти. Але двері залишались зачиненими, а за ними не було нічого чутно, ані голосів, ані кроків.

Хвилин пʼять я ще змогла стояти, нічого не роблячи, але швидко зрозуміла, що вибухну від кількості емоцій: страхів, передчуттів, надій і острахів. І я вирішила втекти. Не буквально. Тут у мене це не вийшло б. Я вирішила сховатися від думок. Книги завжди дуже гарно допомагали впоратись із втечею від реальності.

Я підійшла до шафи, роздивляючись корінці. Вони були різні на дотик. Я це відчула ще до того, як я торкнулася їх пальцями. Товсті, шорсткі, з продавленими літерами, тонші, майже стерті, ніби хтось не раз водив по них рукою, думаючи, чи варто відкривати знову. Назви не складалися в систему. Поруч стояли підручники з тактики, старі філософські трактати, художні романи з надламаними палітурками, детективи і романи, звіти, у яких навіть шрифт виглядав суворо.

Деякі книги були підписані олівцем. Імена, дати, короткі фрази на полях корінців. Я впіймала себе на думці, що ці написи тут важливіші за офіційні документи. Вони були доказом того, що в цьому місці не просто працювали, а жили. Думали. Можливо мріяли.

Я витягнула одну навмання. Вона важко зітхнула, коли зійшла з полиці, ніби була не рада руху. Пожовклі сторінки пахнули пилом і чимось металевим, сухим. Усередині між аркушами лежала складена вчетверо схема, намальована від руки. Я не стала розгортати її до кінця, лише швидко глянула і повернула назад, відчувши дивне відчуття провини. Це було не для мене. Принаймні не зараз.

Поставивши книгу на місце, я помітила, що одна з полиць трохи перекошена. Її підпирали знизу клином з дерева, грубо обрізаним, без жодної спроби приховати імпровізацію. Цей клин сказав мені про людей тут більше, ніж будь-який дизайн: коли щось ламається, вони не замінюють, а ремонтують.

Я провела пальцями по ще одному корінцю і раптом усвідомила, що дихаю повільніше. Думки вже не скакали хаотично. Вони шикувалися в ряд, ніби чекали своєї черги.

Декілька книжок особливо привернули мою увагу, але врешті-решт я вибрала ту, на якій великими цифрами було написано 1984. В анотації значилось: «"1984" – один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, прадиво і жорстоко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою – фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?» Я одразу подумала про Коло. А потім і про Стожар. Мені було цікаво, чи уявлення автора про тоталітарну диктатуру співпадали з тим, якою її знала я. 

Я сіла на диван і відкрила книгу. На форзаці був підпис: «Даміре, у цій книзі ти знайдеш лише одне виправдання – поразці. Прочитай і звикни. Михайло» Мене пройняв дрож від цих слів, жорстоких, владних. Я скоріше перегорнула сторінку і почила читати.

Я настільки захопилась читанням, що не помітила, що двері відчинились із ледь чутним клацанням. Із історії мене вирвав холодний голос: