РОЗДІЛ 10.2

Він виглядав так, ніби простір сам вирішив підлаштуватися під нього. Світло з вікна лягало на нього щедро, без сорому, чіплялося за світле кучеряве волосся, у якому було щось навмисно недбале, майже зухвале. Пасма спадали на лоб, закручувалися біля скронь, і здавалося, що він їх не приборкує не через лінь, а з принципу. Йому личила ця хаотична свобода.

Обличчя було красивим так, як буває красивою прірва. Різкі вилиці, чітка лінія щелепи, губи, що ніби завжди пам’ятали усмішку, але не обіцяли її нікому. В його зовнішності не було нічого м’якого, окрім волосся. Усе інше випромінювало холодну впевненість людини, яка звикла брати, а не просити.

Він стояв розслаблено, одна нога ледь зігнута, плечі опущені, руки вільно лежали вздовж тіла. Але ця розслабленість була оманливою. Я відчувала її майже фізично, як відчувають лезо, прикрите оксамитом. У ньому не було метушні, не було поспіху. Він знав, що його бачать. Знав, яке враження справляє. І дозволяв цьому відбуватися.

Очі… Світлі, зелені, вони дивилися на неї уважно, без сорому, без поспіху. Його погляд ковзнув по меніповільно і відверто, без тіні збентеження. Не в обличчя – нижче, по шиї, плечах, лінії грудей, затримався на талії, ніби зважував на дотик, а не на думку. Так дивляться не на співрозмовника і навіть не на жінку – на тіло, на форму, на те, що можна уявити у власних руках. У цьому погляді не було поспіху чи жадібності, лише впевнене право бажати. Мене обдало дивним відчуттям: ніби він роздягів очима, а потім ще й здирав шкіру до самих кісток, водночас зовсім не приховуючи, що саме робить. Це не був виклик. Це була звичка.

Одяг на ньому був простий, проте сидів так, ніби його шили з думкою саме про це тіло. Нічого зайвого, жодної показної розкоші. І від цього він здавався ще небезпечнішим. Люди, яким не потрібно кричати про свій статус, зазвичай мають його з надлишком.

Я знала, ким він є. Знала, що за цією привабливістю ховається репутація, яку не зітреш усмішкою. Усі ті чутки, всі ті шепоти – вони мов тінь стояли поруч із ним, хоч він і виглядав напрочуд живим, теплим, майже спокусливо людяним.

Саме це і лякало найбільше.

Бо Локі був з тих, кого легко уявити в ролі коханця… і надто легко — в ролі катастрофи.

– То це і є Олександра Кравець? – його голос був оманливо мʼяким.

Я не могла вичавити з себе ані звуку, тому за мене відповів Біс:

– Так.

– І що, гарно смокче? – Локі розвʼязно підморгнув Бісові.

У повітрі ніби щось тріснуло.

Я відчула, як у мене стискаються плечі, хоча він до мене навіть не доторкнувся. Слова Локі повисли між нами липкою, брудною павутиною. Він кинув їх легко, майже жартома, як кидають кістку собаці, аби подивитися, хто перший зірветься.

Біс не кліпнув. Навіть дихання не змінилося.

Він повільно перевів на Локі погляд. Не злий. Не холодний. Абсолютно порожній.

– Слідкуй за язиком, – сказав він рівно.

– Хіба що за її на своєму члені, – Локі хмикнув, його це розважало. Усмішка торкнулася губ, але до очей так і не дісталася. Він знову глянув на мене, тепер уже з явним задоволенням, смакуючи реакцію. Я відчувала себе виставленою напоказ, оголеною не тілом, а чимось глибшим і вразливішим.

– Локі, не лякай її. Вона багато пережила.

– О, бачу, ти її бережеш, – протягнув він. – Це мило. Майже зворушливо. Зроблю висновок, що смокче вона відмінно.

Я зібрала в собі залишки сили і змусила себе підвести підборіддя. Якщо я зараз опущу очі – він виграє. Якщо відступлю – він це запам’ятає.

– Ви прийшли сюди не для цього, – сказала я, дивуючись, що мій голос звучить рівно. – То, може, скажете навіщо?

Локі повільно вирівнявся, відштовхнувшись від одвірка. Його рухи стали іншими – зібраними, хижими. Наче маска з легковажного ловеласа на мить сповзла, оголивши щось темніше.

– А ти не дурна, Олександро Кравець, – мовив він уже без усмішки. – Це приємний бонус.

Він зробив крок ближче. Не торкнувся. Але відстань між нами скоротилася настільки, що я відчула запах його парфумів – холодний, різкий, зовсім не заспокійливий.

– Я прийшов подивитися на дівчину, – продовжив він тихіше, – через яку в місті стало трохи… гарячіше, ніж зазвичай.

Його погляд знову ковзнув по мені, цього разу повільніше, важче.

– І вирішити, – додав він, – що з тобою робити далі.

Біс незначним рухом відгородив мене від Локі. Цього можна було б і не помітити, але мені стало спокійніше.

– Лесю, не звертай на нього уваги. У нього немає повноважень на прийняття рішень.

– У мене принаймні є право голосу. І я його використаю, можеш не сумніватись. Хіба що, поки ми будемо їхати, вони встигне мене переконати. Язиком. Тому не зволікаймо. Йдемо, – він повернувся і, не очікуючи моєї згоди, вийшов.

Я подивилась на Гліба:

– Ти йдеш?

– Ні. Ти маєш піти сама.

Я вдихнула глибоко, ніби збирала себе по шматочках. Серце калатало так, що здавалося, його чутно крізь шкіру. Страх, який до цього часу обережно тримався в кутку, розкрився всередині, але поряд із ним з’явилася ще одна емоція – глуха, холодна рішучість.