РОЗДІЛ 10.1

Коли я прокинулась вранці, Біс вже сидів на кухні з Марком. Ми всі ночували в квартирі «кочівника». Вони обоє підняли на мене очі, коли я увійшла. Кухня була наповнена яскравим денним світлом, яке буває тільки, коли надворі мороз. За вікном місто виглядало змореним, ніби й воно не спало цілу ніч. Або мені так здавалась, бо сама я відчувала страшенну втому, наче сон не відновив, а, навпаки, зруйнував мене. Сніг лежав рівніше, чистіше, ніж учора, наче хтось навмисно намагався прикрити ним обгорілі плями пам’яті.

Марк сидів, обхопивши чашку двома руками. Він був у чужій футболці, занадто великій для нього, і виглядав старшим, ніж учора. Очі червоні від диму і можливо сліз.

Біс мовчав. Але в цій тиші не було байдужості. Він сидів рівно, зібрано, ніби перебував на завданні. Лише рука, що лежала на столі, видавала втому – пальці були напівзігнуті, ніби він так і не розтиснув кулак за всю ніч.

– Як ти? – запитав Марк першим.

Я знизала плечима і сіла навпроти. Стілець тихо скрипнув, і цей звук видався надто гучним.

Біс поставив переді мною чашку:

– Випий.

Кава була гаряча, гірка, справжня. Вона обпекла язик і трохи повернула мене в тіло. Я зробила кілька ковтків і тільки тоді зрозуміла, як сильно тремтять руки.

– Наш будинок… – почала я і замовкла, тому що все в цьому словосполученні було вже неправдою – не існувало більше будинку, тим паче нашого.

– Там нічого не лишилось, – спокійно, майже відчужено сказав Біс. – Судячи з усього епіцентр був саме у вас в квартирі. Вибух пішов усередину, не назовні. Тому й так багато диму.

Він говорив як командир, як людина, що бачила це не вперше. І мені було водночас легше і гірше від цього.

– Це не випадковість, – продовжив він, дивлячись просто на мене. – Занадто чисто. Ти знаєш щось, чого не знаю я?

Я кинула погляд на Марка і відставила чашку. Біс перехопив цей погляд:

– Якщо не скажеш, я не зможу допомогти.

І я розповіла. Про те, що мені здалось, що напередодні вибуху в нашій квартирі був хтось чужий, що ми змінили замки, що ми нікому про це не сказали. Гліб вислухав все уважно і спокійно, а потім вийшов з квартири, сказавши, що має про все доложити. Ми з братом продовжили сидіти за столом і мовчати.

– Ти ні в чому не винна, – нарешті сказав Марк і взяв мене за руку.

Я підняла на нього очі:

– Я знаю. Але все одно відчуваю себе винною.

– Краще подумай про те, що твій брат врятував тебе, буквально змусивши піти до бару. Книжечки твої зробили б це для тебе?

Він намагався підбадьорити мене, пожартувати, розрядити обстановку. Але вийшло тільки гірше. Я зрозуміла, що у вибуху втратила все, що мала. Мені було наплювати на новий одяг, який я навіть не весь встигла поносити, на посуд, меблі і навіть зброю. Вчора у вогні я втратила те єдине, що цінувала найбільше – книжку казок, яка залишилась від батька.

Глупо, сентиментально… Адже можна було втратити життя. Але я не витримала і розридалась.

Марк обійняв мене і гладив по спині, говорив щось заспокійливе, але я зупинилась тільки коли всі сльози закінчились.

– Мама напевне сходить з розуму, – сказав брат, коли зрозумів, що я вже прийшла до відносної норми, – потрібно сходити до неї, сказати, що з нами усе добре.

Він затнувся перед наступною фразою, не знаючи казати її чи ні. Але ми недарма були двійнятами, я й без того знала, про що він думає і боїться сказати. Про вибух. Точніше, про його причину. Хтось намагався мене вбити. Розрахунок був точний. На девʼяносто девʼять відсотків. Адже буквально стільки ночей я проводила вдома. Якщо той, хто це зробив, слідкував за мною, то він знав це напевне. 

І він міг спробувати ще. Хто знає, наскільки він відчайдушний, чи не наважиться напасти на мене серед дня. Тут, в квартирі Біса, мені було безпечніше. Це знав і Марк. Він хотів оберегти мене, тому волів би піти до мами сам, тому я допомогла йому:

– Сходи без мене, будь ласка. Я не маю сил…

Марк кивнув і швидко зібрався:

– Я ж можу залишити тебе саму? Все буде в порядку?

Я спробувала посміхнутись:

– Обіцяю не наражати себе на небезпеку і не усамогублюватись до твого повернення.

Брат жартома погрозив мені пальцем і вийшов.

Я ж залишилась наодинці зі своїми роздумами. Я допила каву. Вона вже охолола, але я не звернула на це уваги. Тіло рухалося механічно, ніби я виконувала набір простих дій, щоб не розсипатися остаточно. Помила чашку, витерла стільницю, хоч на ній і так не було плям. Мені просто потрібно було щось робити руками.

Думки поверталися до квартири знову і знову, ніби язик до хворого зуба. Я бачила не вибух, не полум’я. Я бачила дрібниці. Полицю біля ліжка. Слід від олівця на підвіконні. Книгу казок. Ту саму, з пожовклими сторінками і запахом старого паперу, який завжди здавався мені запахом безпеки.

Хотілося вірити, що якісь речі не горять. Що пам’ять має вогнетривку властивість. Але я знала: це неправда. Вогонь забирає все однаково.