РОЗДІЛ 9.2

Ми йшли темними вулицями, які замітав сніг. Біс не питав більше нічого, тримав мою руку ніжно і міцно, наче очікував, що будь-якої миті вона висковзне, а я розтану, як примара. Лише через декілька хвилин я зрозуміла, що ми ідемо тією самою дорогою, якою я йшла з дому до бару. Лише останні кілька поворотів були мені незнайомими.

Будинок Біса здіймався вгору темною свічкою. Єдиний під’їзд, високі вікна, нижні поверхи, як і у інших будівель, з обрешіткою, а вище третього –скло. Я зрозуміла, що ми з ним майже сусіди. Будинок, в якому ми жили з братом знаходився не більш ніж в пʼяти хвилинах пішки. І цю багатоповерхівку я бачила з вікна щоранку. Я навіть інколи роздумувала про те, хто міг би в ній жити. Чомусь ніколи не приходило в голову, що це міг би бути Гліб. Хоча це було логічно – він одинак, без сімʼї, на хорошій посаді, командир…

Приїхав ліфт. Справжній. Працюючий. Двері зачинились м’яко, з металевим стуком. Кабіна рушила вгору рівно, тихо, майже делікатно. Мені було б страшно, якби не впевнена рука Біса, що обіймала мене за талію. Мені здалось, що ми виїхали майже на дах.

Квартира була великою. Двокімнатна, але з простором, якого я давно не бачила. Панорамні вікна відкривали місто одразу, без рам і меж. Світла було небагато, тільки теплі лампи і відблиск нічних ліхтарів знизу. І ще електронний годинник, що холодним синім світлом вимальовував 2:48.

Біс мовчки пішов на кухню. Я чула, як він відкорковує пляшку, як наливає вино. Я підійшла до вікна і завмерла. Місто, яке потроху вкривалось снігом виглядало по-казковому прекрасним. Підкоряючись якомусь дивному бажанню я спробувала знайти вікна своєї квартири – чи може бути так, що я колись бачила світло в його вікнах, не розуміючи, кому саме вони належать? 

Він повернувся, простягнув мені келих. Наші пальці торкнулись, і я відчула томління всередині себе. Але я не хотіла поспішати. І мені подобалось, що і Біс мене не квапить. Ми пили вино, стоячи поруч, дивлячись у вікно, ніби боялись подивитись одне на одного і зруйнувати щось крихке.

Поцілунок почався тихо, без поспіху. Його губи були теплі, впевнені, знайомі і водночас нові. Це було інакше, ніж тоді біля бару. В той день ми просто вдарились одне об одне, як хвиля о берег, не знаючи куди це заведе. А тепер рішення було прийняте, і нам залишалось тільки дочекатись його втілення. Я відчувала жар тіла Гліба крізь його і свою футболки, скло за спиною було холодним, і цей контраст проходив крізь усе моє тіло. Він притиснув мене до себе, я відчула його дихання, його руку на талії, я обхопила його рукою за шию, трошки підвелась навшпиньки, щоб ще більше наблизитись.

І в ту мить, коли поцілунок став глибшим, коли я вже забула, де ми і котра година, ніч розірвав спалах.

Глухий вибух прокотився містом. Скло ледь здригнулось. Я відсахнулась від вікна, розвертаючись, вгледілась в ніч, осяяну жовто-гарячим сполохом, і побачила стовп вогню й диму.

Мій будинок. Я впізнала його одразу, адже вже знаходила його поглядом декілька хвилин назад. Я бачила, як він ламався у вогні. Серце впало кудись униз, до тих самих ліхтарів.

– Ні… – вирвалось у мене, я перевела погляд на Біса, – це мій будинок. Там міг бути Марк.

Гліб тільки стиснув губи, підхоплюючи свою і мою куртки. Ми кинулись по сходах вниз, тому що не було ані часу, ані сил чекати ліфт. Ще на сходах він передав інформацію про вибух по рації.

Ми бігли мовчки вулицею. Сніг летів у лице, лип до вій, ковзав під ногами. Світ звузився до одного простого імпульсу: дістатись якомога швидше. Гліб біг поруч, трохи попереду, керуючись інстинктом командира і лідера. Боковим зором, я бачила, як з вікон інших будинків дивляться стурбовані люди, як вони виходять з підʼїздів, перелякані і шоковані.

Коли ми звернули навулицю, де стояв мій будинок, повітря вже пахло гаром.

П’ятиповерхівка палала, ніби її розкрили зсередини. Один під’їзд був чорним, вікна зяяли пустками, інші ще світилися тьмяним жовтим, але світло тремтіло, наче ось-ось зникне. Полум’я лизало фасад, вистрілювало іскрами в ніч, і сніг, падаючи в нього, шипів, помирав, не долітаючи до землі.

Тут люди були вже всюди. Хтось кричав. Хтось вже почав приносити воду у відрах і тазах. Хтось стоявніби остовбенів. В їх очах відображались полумʼя. Кілька чоловіків намагались вибити двері в під’їзд, але дим валив так густо, що їх відштовхувало назад. Усе змішалось у хаотичний, живий клубок страху.

– Марку… – ім’я вирвалось з грудей разом із болем.

Не розуміючі, що роблю, я кинулась вперед, але Біс зловив мене за лікоть.

– Зараз ти не можеш нічого зробити, – сказав він коротко, але заспокійливо. Він уже оцінював. Звідки пішла хвиля, які вікна вибиті, де шансів немає, а де ще можуть бути люди. Його обличчя стало різким, зібраним, майже чужим.

– Там міг бути мій брат! – мій голос зірвався.

– Я знаю. Сподіваймося, що він ще не встиг повернутись додому. Покажи мені, де твоя квартира.

Я подивилась на будівлю, і зрозуміла, що нашої з братом квартири вже не існує. Схоже, що саме вона була епіцентром вибуху. 

– Там, – я махнула рукою, майже не дивлячись. – Другий під’їзд. Четвертий поверх. Вікна отам… були.

Я сама не впізнала свій голос. Він звучав порожньо, ніби я говорила не про місце, де жила, а про декорацію, яку вже прибрали зі сцени.