КОЛО

– Пане Президенте, є новини! – начальник Служби Порядку завмер біля дверей кабінету, із завмиранням серця намагаючись зрозуміти, в якому настрої сьогодні перебуває керівник міста.

– Викладай, – Михайло Золотарьов навіть не повернувся до підлеглого, він дивився у вікно на сіре місто, що розкинулось внизу.

– Наша людина вийшла на зв’язок годину тому. Як ви і передбачали, у Стожарі організований великий похід. Більше половини мисливців вирушають на пошуки засобів підсилення енергетики міста.

– Очікувано…

– Перепрошую, Пане Президенте, – Примаченко вже декілька місяців перебував у хиткому положенні через постійні провали з ділом Кравців, і вирішив трохи підлестити, зіграти на почутті пихи і зверхності Золотарьова, – я вчергове дивуюсь і захоплююсь вашим тактичним і стратегічним талантами. Звідки ви про це знали.

Золотарьов, в свою чергу прекрасно розумів і мотиви підлеглого, і саме підлабузництво бачив прекрасно, але відмовити собі у самолюбованні за рахунок Примаченка не міг.

 – Все просто. Як ви знаєте, у мене з моїм пасинком складні стосунки. Якщо я попрошу Яра про щось напряму, він назве ціну, яку я не зможу заплатити. Більше того, він берегтиме цю дівку, як зіницю ока, як найдорожчий капітал і причину для маніпуляцій. Саме тому я не виказую великого зацікавлення її особою. Так, повідомляв про втікачку і просив про допомогу в пошуках. Не більше того. Поки що зрозумілий хід думок, пане Примаченку?

– Так!

– Якщо ви не помітили, то ми з Чорною Вежею припинили продаж електрики Стожару. Розрахунок був простий: не я маю просити першим, а Яр. Я був майже упевнений, що він звернеться до мене по нові умови продажу, а я назву родину Кравців як оплату. Три місяці електрики в обмін на трьох людей – це більш ніж щедра пропозиція. Як ти вважаєте?

– Це дуже щедро з Вашого боку…

– Але ж Яр ще той упертий осел, він вирішив організувати похід. І це багато про що нам говорить…

– Я не розумію, Пане Президенте, що саме… – ось тут Примаченко дійсно не лестив, насправді не маючи гадки здогадки Золотарьова.

Президент як і раніше не відривав погляду від міста за вікном, наче це був найцікавіший кінофільм:

– Те, що він усе знає, пане Примаченку!

– Знає що?

– Знає все, ідіоте! Знає, що мені потрібна ця родина. Я не здивуюся, якщо Яр знав про все ще з самого клятого початку. Він знає, що в нас у Стожарі є шпигун. Питання лише в тому, чи знає він, хто саме цей шпигун. І я знову не здивуюся, якщо знає й просто спостерігає за всім, як за захопливою грою.

Начальник Служби мовчав, не знаючи, що може відповісти. Йому це здавалось параноєю.

– Але і я не дурень. Щойно мисливці відійдуть на достатню відстань від міста, ми випустимо всіх істот, яких маємо. Спробуємо повторити невдалу спробу. Олександра Кравець має вмерти.

– Боюсь, що цього разу зет-істоти знову не допоможуть… 

– Чому ж?

– Це друга новина, яку я хотів повідомити. Олександра Кравець також вирушає із загоном мисливців.

Нарешті Президент зацікавився предметом розмови і повернувся до Примаченка. За минулий час його злість на втікачку викристалізувалась до пекучої ненависті. На це було багато причин, але найперша – те, що вже пів року він не міг дістатись до неї.

– І? 

– І наш шпигун зміг підкинути до її речей жучка. Ми зможемо запеленгувати її місцеположення і схопити її. 

– Ви пропонуєте напасти на загін мисливців і вступити з ними в бій?

– Я пропоную діяти тонше. Відправити розвідників, які будуть слідкувати за її пересуванням. І по можливості підгадати момент, щоб її схопити.

– Коли вихід? – Президент вперше за довгий час відчув якусь подобу задоволення.

– В понеділок на світанку.

– На який термін?

– Невизначено.

– Гм… — Президент задумався, – наврядчи у таких тупоголових йолопів, як ваші, вийде схопити Кравець під час поход, не нарвавшись при цьому на оголошення війни.

– Є надія, що мисливці розділяться, і будуть рухатись малими групами. А ми відправимо найкращих порядківців.

– Малоімовірно… Дуже малоймовірно, – Золотарьов вагався, цей план видавався йому надто хистким, –А як вашій людині вдалось дістатись її сумки?

– Він має доступ до квартири Кравців, – Примаченко вперше за час розмови відчув впевненість.

– Справді? Це багато що змінює…

– Що ви маєте на увазі, Пане Президенте?

 – Нехай дівка помре сьогодні, – очі Золотарьова палали злістю.

Начальникові Служби Порядку здалось, що він недочув:

– Перепрошую?

– Наказую, щоб Олександра Кравець померла. У Стожарі. Сьогодні.

– Пане Президенте, я боюся, що…

– Мені це байдуже, пане Примаченко, чого ви боїтесь. Як і те, як ви і ваш шпигун це провернете. Якщо вона піде в похід, вам її не дістати. А якщо ця гадана спецоперація з її затримання за межами міст завдяки вашим криворуким порядківцям стане відома широкому загалу, це ще зможе спровокувати війну. Яка нам не потрібна. Тому у вас є лише сьогодні. Якщо ви не готові це зробити, то можете дістати свій пістолет і застрелитися тут і зараз, – Золотарьов був на межі люті, через що говорив дуже тихо.