РОЗДІЛ 8.1

Пройшло десь три місяці з моменту, як в Стожар прорвалися зет-істоти. Наше з братом і мамою життя змінилось, хоча кожний день був сильно схожий на попередній. По-перше, нам дали нове житло. Мені з братом – велику трикімнатну квартиру у відреставрованій будівлі ще доепідемічного часу. Вона знаходилась у жилому масиві, де жило багато мисливців і працівників без сімей. Мама мала отримати однокімнатну квартиру біля школи, в якій почала працювати вчителькою математики. Це був район, в якому селили в переважній більшості сімʼї з дітьми шкільного віку. Але вона ошелешила нас тим, що переїхала жити в будинок до Анатолія. У них завʼязались серйозні стосунки. Ми з Марком були раді за неї. У брата, до речі, з Катею теж все було по-дорослому.

По-друге, почалась робота. Приблизно з девʼятої ранку до шостої вечора ми виконували обовʼязки мисливців. Перші дві години займало загальне тренування: пробіжка, силова, спарінги. Ще годину – тренування по спеціалізаціях. У братовому випадку це були заняття штурмовими діями: захоплення будівель, ближній бій, тактика і щось ще інше, чому мене не навчали. З мене готували снайперку. Але ми потрапили в один взвод. З нами разом були два більш досвідчених бійця – Тим і Халк, або Тимур і Денис. Ми швидко з ними потоваришували.

Оскільки вже настала холодна пора року більшість занять проходила у Тренувальному центрі, якій ми називали Трец. Від вранішних тренувань звільнялись тільки ті, хто виконував завдання за межами міста. Після тренувань ми або патрулювали, або – дуже рідко – виходили за кордони Стожар. Спочатку ми не відходили більше кількасот метрів від міста, але згодом почали виїжджати достатньо далеко. Одного разу навіть залишились ночувати в якомусь селищі. Найчастіше нашою задачею було перевіряти прилеглі території після основних загонів: чи не прилізли істоти, чи не орудують якісь банди, чи не потребують допомоги люди, які втекли з Кола чи Чорної вежі, що досі не знали про існування міст, але таких нам не траплялось. Людей взагалі ми зустрічали вкрай мало, втім, памʼятаючи досвід команди Біса, ставились до них з великою осторогою. Декілька разів ми натрапляли на одиноких тварюк, але загалом це було цілком безпечно. 

Про Біса, до речі, я більше нічого не чула, і не бачила ані його, ані його хлопців. Можливо, тому що більше у бар не ходила. Після роботи я і далі пропадала в бібліотеці. Книжкові світи здавались мені набагато кращими, за світ справжній. Хоча Стожар все ж таки був кращим за Коло, в ньому все ж таки не все було ідеальним. У нас часто не бувало світла. Існували спеціальні графіки відключень, які називались віяловими. Єдине, що ніколи не знестумлювалось, це контур міста і будівля, в якій жив і працював пан Ярмілов, яку жартома всі називали Пентагон. Казали, що такі проблеми з електроенергією були не завжди, що вони почались як раз після нападу зет-істот. Але як ці дві події повʼязані я не розуміла, адже начебто тварюки не встигли пошкодити нічого, крім сегменту стіни і двох гуртожитків.

Також були перебої з водою, її відключали, особливо тепер, зимою. Не завжди все було добре і з харчуванням. Фермери не справлялись із потребами населення, що зростало. Але, на мою думку, найбільшою проблемою міста було керівництво. Я знову і знову поверталась думками до пана Ярмілова і його двох заступників. В моїй голові вони були ядром карального апарату міста. Не знаю, яку роботу вони робили і які рішення приймали, але все, що про них орозповідали було повʼязано з кровʼю і жорстокістю. За час, поки ми жили в Стожарі, я встигла наслухатись усіляких історій про них. Ось, що я знала: Крут був правою рукою керівника, виконуючи всю брудну роботу. Він міг займатись тортурами полонених, стратами. Дуже часто він відбирав собі в особисту варту мисливців. Вони отримували підвищену пайку, найкраще забезпечення, але дуже швидко помирали. Обставини завжди були жахливими. Локі, крім того що також був кровожерливим покидьком, мав славу збоченця і сексуального манʼяка. Він міг підійти до будь-якої дівчини міста, запросити її з собою, і вона не мала права відмовити. Про його активний статевий орган ходили легенди.

Але найгіршим з них, зрозуміло, був сам пан Ярмілов. Відлюдник, соціопат, який звик використовувати людей і не зупиниться ні перед чим, щоб досягти своєї дному йому відомої мети. Всі наші знайомі, що бачили його, в один голос говорили, що це було жахливо: його погляд пробирав до кісток, від нього нічого не можливо було приховати. Він знав все. При цьому ці ж люди відгукувались про нього зі справжнім захопленням. Це було незрозуміло і страшно.

Про Ярмілова говорили пошепки. Навіть ті, хто вважав себе сміливими або давно вже втратив страх, знижували голос, коли вимовляли його ім’я. Ніби воно саме по собі могло почути й озирнутися. Я ловила себе на думці, що в місті існує негласне правило: про нього можна думати, але небажано говорити вголос.

Його майже ніхто не бачив на вулицях. Казали, що він не з’являється серед людей без крайньої потреби. Усі накази спускалися згори, холодні, чіткі, без пояснень. У Стожарі не обговорювали рішення керівництва. Їх виконували. А якщо хтось наважувався поставити запитання, дуже швидко зникав з поля зору. Формально його могли відправити на завдання за межі міста. Неофіційно ж усі розуміли: назад він не повернеться.

Ярмілов не кричав і не погрожував. У цьому й була його найбільша сила. Він не потребував страху, бо страх виникав сам. Його боялися не за вибухи гніву чи публічні страти, а за холодну, математичну логіку, з якою він розпоряджався життями. Люди для нього були змінними у складній формулі виживання міста. Якщо змінна не працювала, її просто викреслювали.

Часом я думала, що без нього Стожар не встояв би. Після прориву зет-істот усе трималося на жорстких рішеннях, швидких наказах і повній відсутності жалю. Можливо, саме завдяки йому місто не розсипалося, не перетворилося на чергове кладовище під відкритим небом. Але ціна за це була надто високою.