КОЛО

В кабінеті Президента знову зібрались ті самі обличчя: крім нього самого, ще начальник Служби Порядку Примаченко і генерал Рудик.

– Доповідайте! – з моменту втечі Кравців з міста настрій Михайла Золотарьова день від дня тільки погіршувався, і тепер він майже гарчав.

Примаченко і Рудик перезирнулись. Сміливішим виявився генерал:

– Пане Президенте, ми виконали ваше доручення в точності з усіма вашими вказівками. Було зібрано тридцять пʼять зет-істот. В назначений день мої люди привезли їх у фурі під зламаний сегмент паркану Стожар і впустили їх всередину. Наша людина потурбувалась про те, щоб будинок, в якому живе родина втікачів, не замикався і залишив всередині приманки для зомбі, щоб вони не пройшли повз. Для прикриття те саме було зроблено ще в одній будівлі. Майже всі мешканці, що були в той момент всередині позначених будинків, загинули. Але… – генерал замʼявся.

– Але? – лють Золотарьова, яка начебто почала трохи згасати, спалахнула з новою силою.

– Але Кравці залишились живі.

– Чому?

– Їх не було вдома, пане Президенте.

– А де ж вони були, дозвольте поцікавитися?

– Поки що невідомо. Нашій людині вдалось тільки один раз вийти на звʼязок. Наразі повторювати комунікацію надто небезпечно.

Президент повільно повернувся до начальника Служби Порядку та генерала, які стояли з іншого боку розкішного столу.

– Небезпечно? – примружився він.

– Так, сер. Щоб не видати те, що ми маємо шпигуна, ми маємо бути дуже обережні, – Примаченко вперше наважився відповісти, за що одразу ж поплатився: 

– Ви повні ідіоти, якщо думаєте, що Яр не підозрює, що у нас в Стожарі є своя людина, – просичав Золотарьов. — Або вже знає напевно. Єдина надія, що він не встиг вирахувати, хто саме зрадник.

Кілька хвилин минули в мовчанні. Президент роздумував над тим, чим загрожує йому можливість, що Яр вже знайшов їхнього шпигуна. Примаченко і Рудик мовчали, боячись навіть поворухнутись, Нарешті Золотарьов знову заговорив:

– Генерале, ви можете забиратися й займатися своїми обов’язками. Підготуйте ще істот. Більше, ніж цього разу. Не знаю, чи знадобляться, але нехай будуть про запас.

– Перепрошую, пане Президенте, але це доволі незручне заняття. Під час полювання на тварюк гине багато солдатів. Їх простіше вбивати, ніж брати живими.

На секунду Золотарьов здався людяним, коли в задумі простягнув:

– Гм-мм, солдатів багато гине… – його очі запалали злостю і байдужістю, – як прикро, що мені абсолютно байдуже.

Напружений полковник вийшов, а начальник Служби Порядку залишився. Він ще мав доповісти про повстанців, які за минулі тижні завдали чимало клопоту і самому Примаченку і його підлеглим. Вони захопили невелику партію травматичної зброї, і її не вдалось знайти. Члени опору розгромили продовольчий склад і намагались захопити лікарню. В той день загинуло майже по сорок осіб з обох сторін. Всі ці новини були жахливі, але Президент реагував на них значно простіше, ніж на новини про Олександру Кравець. Від неї та її родини Примаченка вже нудило.