РОЗДІЛ 7.5

Чи могла б ситуація бути ще гіршою? Через секунду я дізналась, що так. Коли я відірвала погляд від істоти, що вже лізла нагору до мене, і подивилась на вулицю в надії що побачу загін мисливців, що вже біжать мені на допомогу, тотальний жах пройняв мене: з-за рогу, де знаходився гуртожиток, в якому жили ми з братом і мамою, вискочило ще біля двадцяти тварюк. І що найстрашніше – за ними слідували щойно обернуті особини. Вони виділялись більш повільними рухами, не настільки зміненими частинами тіла. Невже вони прорвались ще в інший будинок, в наше житло? Як це могло бути можливим?

І де ж мама? Чи вона змогла забарикадуватись? Чи чекає зараз на допомогу так само, як і я.

Я стисла гвинтівку, коли зет-істота застрибнула на дах, метрах в чотирьох від мене. Чи лізли слідом інші, я не бачила – я була зосереджена на потворі, що насувалась на мене. У мене не було права на помилку, на невірний постріл. Я відступала спиною вперед, сподіваючись, що не зісковзну з даху. 

Потвора видала страшенний вий, від якого кров охолола в моїх жилах, і кинулась на мене. Вона майже увіткнулась в дуло гвинтівки, коли я вистрілила. Наче у заповільненій зйомці я побачила, як з потилиці зет-істоти вилітають мізки, змішані з кістками, шматками шкіри і слизом. Потвора хитнулась і полетіла з даху вниз, як підрублене дерево, що падає, зрублене під корінь, тільки беззвучно.

Я перехватила гвинтівку, як біту, безглуздо сподіваючись, що зможу хоча б таким чином відбиватись ще якийсь час. Я побачила, що ще дві тварюки вже залазить на дах. В запалі вони намагались видертись на черепицю, але ковзали по ній руками, що були слизькими від крові і бруду. Вони штовхались ліктями і більше заважали одне одному. Це подарувало мені декілька додаткових секунд. Але я розуміла, що це кінець. Єдине, що було в моїй владі – вирішити, як саме я помру: в лапах істот, ставши потім однією з них чи інакше. 

Я підійшла до самого краєчку даху, роздумуючи, чи трьох поверхів достатньо, щоб розбитись насмерть. Під будівлею копошились інші почвари, намагаючись вибити двері всередину, висіли на решітках вікон, просовуючи всередину руки у спробах розбити скло і дістати того, хто ховався за ним.

Чи я шкодувала в той момент, що вирішила прибігти сюди самостійно, а не сховатись в барі, поки з проривом будуть розбиратись набагато досвідченіші мисливці? Ні. Я дуже хотіла вірити, що я врятувала когось, хто жив в тих гуртожитках, що були ближче до кордону. Можливо, я навіть встигла врятувати маму…

Я чула, як справа наближається потвора, але не хотіла, щоб останнім, що я побачу, була його гидка мармиза і страшні бездушні очі. Я подивилась на небо, темне, зоряне, прекрасне, збираючись в наступну секунду стрибнути вниз.

– Ле-е-е-есю! – над скреготінням, чавканням, виттям, грохотом, який видавали істоти, пролетів голос мого брата, – лягай!

Не встигнувши нічого зрозуміти, не усвідомлюючи, що відбувається, я просто виконала команду, впавши животом на дах і закриваючи голову руками. Від страху і несподіванки я замружила очі. 

Я почула стрекотання автоматів, почула, як кулі із глухим і голосним стуком влучають в будинок, вибиваючи кришку, в металеві частини решіток і зі дзвоном рікошетять, застрягають в тілах зомбі із мерзотним чавканням. Потім на мене впало щось важке, вибиваючи з легень усе повітря. Мене обдало найогиднішим смородом, який мені доводилось чути в своєму житті. Спочатку мені здалось, що це істота накинулась на мене у спробі розірвати, але потім я зрозуміла, що вона не ворушиться.

Автомати строчили безперестанку ще декілька хвилин, а потім все завмерло. Дивна тиша розлилась внизу.

Не з першої спроби мені вдалось скинути з себе труп і піднятись. Я випрямилась і подивилась вниз. Там я побачила Марка в оточені десятка інших мисливців. Уся земля навколо цієї сторони будівлі була всіяна тілами зет-істот. 

Брат підняв очі і побачив мене:

– Сеструхо, ти – вогонь! – закричав він, як шалений. Його крик в тиші ночі пролунав особливо голосно. Але інші мисливці підтримали його криками. 

На своє здивування я побачила внизу і Біса. Він мовчав, але крижано-сині очі палаючи дивились на мне. Почулись оплески. Із здивуванням і шоком я зрозуміла, що аплодують мені.

Але мені було не до цього – мої ноги перестали слухатись мене, і я сіла на дах. З очей котились потоки сліз, з грудей вирвалось ридання. Не знаю, скільки я ще сиділа там і плакала. Я навіть не могла потім згадати, хто саме піднявся за мною і допоміг спуститись вниз. Мене відвели в якусь кімнату, де я моментально заснула.

Вже потім брат розповів мені, як цей вечір виглядав для нього.

Коли пролунала сирена, Марк цілувався на дивані з Катею. В барі піднявся галас – люди були шоковані і перелякані. Він спробував знайти мене, але швидко зрозумів, що серед напівтемного приміщення і натовпу людей, що в паніці метушаться приміщенням, це майже неможливо. Слідуючи протоколу він вийшов надвір разом з іншими мисливцями, спробував знайти мене там, почекав поряд із входом, але знову безрезультатно. Він хотів направитись до найближчого арсеналу, щоб отримати зброю, але побачив хлопців Біса, що екіпірувались біля свого авто, та підійшов до них. Їх ватажок стояв неподалік розмовляючи по рації. 

Виявилось, що за ці десять-дванадцять хвилин техніки Стожар змогли приблизно визначити місце прориву. Справа в тому, що по всьому периметру міста був натягнутий спеціальний сигнальний дріт. При його розриві черговий мисливців отримував повідомлення і включав сирену. А потім вже інженер, що також чергував міг розрахувати приблизну відстань до розриву.