РОЗДІЛ 7.4

Потім я почула звуки. Стук, шурудіння, якийсь неясний рик…

У мене більше не було сумнівів в тому, що саме рухається на тому кінці вулиці, і я мала почати діяти, тому що у зет істот був тільки один напрямок – у місто, туди, звідки я щойно прийшла. Я мала знайти позицію, з якої зможу стріляти по тварюках. Я огляділась: навколо тільки декілька дерев, ліхтарні стовпи, на які не залізти…

І тут трохи попереду я побачила будівельні ліси біля будинку, на якому ще виконували вдень фасадні роботи. Це було те, що треба.

Намагаючись рухатись швидко, але непомітно, обираючи максимально затемнені ділянки, я перетнула вулицю, закинувши гвинтівку за плечі, я піднялась лісами до самого даху триповерхового будинку. Серце стукало в грудях, як шалене, тому що я чула звуки, що наближались – істоти рухались вперед.

Я обрала місце даху, яке відкривало найбільший кут огляду на вулицю, але при цьому залишалось неосвітленим. Нагріта вересневим сонцем черепиця була ще теплою, коли я лягла на неї. Я швидко витягнула із кишень всі набої, розложила перед собою. На пологому даху було незручно: ані опертись правим коліном, ані достатньо розвести ноги для упору, але я вже дивилась в оптику. У Біса вона виявилась відмінною –шістнадцятикратне наближення дозволило майже одразу знайти в прицілі першу тварюку.

Я зрозуміла, чому вони просувались не надто швидко – за пʼятнадцять-двадцять хвилин від початку тривоги вони не пройшли навіть однієї вулиці. Справа в тому, що вони вже когось піймали. В окуляр гвинтівки я побачила трьох істот, що схилились над тілом і рвали його на шмаття. Ще одна тварюка як раз вилазила з вікна першого поверху ближнього до них будинку. Напевно, всередині були і інші. Як вони змогли туди потрапити? Зламали вікно чи нещасна людина, що жила там не встигла зачинити решітки? 

Втім, я вирішила залишити всі роздуми на потім, зараз я мала пристрелити якомога більше почвар і якнайшвидше.

Перший постріл пролунав в тиші, як вибух, і одна з істот, що харчувалась, впала, як купа ганчір’я. Здавалось, що інші навіть цього не помітили, принаймні коли я рознесла мозок другій, вона навіть не почала повертати голову в бік свого загиблого вдруге товаришки. А от та, що вилазила з вікна, зреагувала, вона припала до землі і видала щось подібне до вою. Друга істота, та що ще займалась трапезою миттєво відреагувала і також припала до землі, повторюючи рух виючої. 

Я не зволікала – третя куля припинила виття тварюки. Але запізно: з вікна, з провулку між будинками, з темного кінця вулиці, який мені не було видно, почали стягуватись інші істоти. Я не витрачала часу на рахування, але їх точно було більше двадцяти. Істоти зрозуміли загрозу і почали шукати її джерело. На щастя, вони не були достатньо розумними, щоб раціонально відслідковувати напрямок, з якого прилітає їхня смерть. Вони спершу безтолково метушились, що дозволило мені прикінчити ще двох. 

Шостий і сьомий постріли пішли «у молоко», але восьмий вбив ще одну тварюку. Я відчула, що моє дихання повністю нормалізувалось, серцебиття було спокійним і розміреним, як на тренуваннях: я просто виконувала чергове завдання. Всередині розгорявся мисливський азарт. Девʼятий і десятий постріли теж знайшли свої цілі, і дві істоти впало та більше не піднялось.

Одинадцяте натискання на курок відізвалось порожнім клацом, і я зрозуміла, що потрібна перезарядка. Захоплена розстрілом почвар, я прорахувалась.

На заняттях стрільбою спорядження магазину займало у мене не більше хвилини, але тут, на криші, в незручній позі, на нервах, я декілька разів впускала набої, не з першого разу приєднала магазин. Пересмикнула затвор, перевіряючи, чи вільно він ходить. Припала до окуляра: істоти нарешті усвідомили небезпеку і почали рух у пошуку мене. 

Я похвалила себе, що залізла на дах, адже тупі тварюки не піднімали голів, і намагались роздивитись мене попереду, на землі. Це дозволило мені зняти ще пʼятьох чи шістьох. Я вже припинила рахувати. Зрозуміла, що не всі кулі виявились смертельними тільки коли гвинтівка знову сухо клацнула, а на дорозі за зграєю істот лежало точно менше десяти особин.

Цього разу споряджати магазин було ще важче: руки почали втомлюватись, через те, що істоти наближались, я почала нервувати – пальці мілко, але відчутно тремтіли. Тварюки вили, хрипіли, видавали звуки схожі на чавкання, це пробирало мене до кісток.

Під час мого першого пострілу мене і зомбі розділяв приблизно кілометр. Тепер відстань скоротилась –перша з потвор, що бігли в моєму напрямку, була вже в пʼятистах метрах. Я зняла її з другої кулі. Ще чотири з восьми пострілів, що залишились, виявились вдалими. Я втрачала результативність. А ще у мене закінчувались набої…

На спорядження чергового магазину я витратила майже дві хвилини, принаймні мені так здавалось за відчуттями. Я розстріляла його, вбивши тільки двох монстрів. Але залишалось ще біля дюжини. І вони вже підійшли занадто близько – менше трьохсот метрів – не найефективніша відстань для гвинтівки.

Новий магазин залишився напівпорожнім – патрони майже закінчились. Спробувавши максимально заспокоїтись, я зробила ще два постріли – дві істоти впало. Але решта пришвидшили свій біг до мене. Не знаю, чи вони бачили мене, чи відчували якимись їм одним відомими органами чуттів, але я вже точно бачила, що воно рухаються саме до мене.

Я зрозуміла, що зомбі зараз полізуть до мене тими самими будівельними лісами, якими і я дісталась даху. Вже не думаючи про те, щоб залишатись непоміченою, я піднялась і кинулась до лісів. Я думала, що зможу відштовхнути їх від будинку, що вони впадуть вниз, чим заповільнять істот. Але моїх сил на це не вистачило: як я не штовхала збиті з дерева лісі, вони стояли міцно, майже непохитно.