РОЗДІЛ 7.3

– Твою мать… – Біс видав ще декілька обсцених фраз, вихоплюючі пістолет, подивився на мене, – Ти знаєш протокол дій? – я кивнула, – На твоєму місті, я б не слідував йому, а відсидівся б у безпеці. Повернись до бару – щойно з нього вийдуть всі мисливці, він стане неприступною фортецею.

Я тільки покачала головою – якщо я вже стала мисливицею, то відсиджуватись за спинами інших не стану.

Протокол для мисливців і інших, «простих» людей вирізнявся кардинально. «Громадянські», почувши звук тривоги, мали пройти до найближчої будівлі і замкнутися всередині. По можливості, забарикадувати двері, закрити спеціальні ставні-решітки на вікнах перших поверхів. Оскільки зараз була вже ніч, більша частина мешканців міста знаходилась вдома. Тому проблем з виконанням протоколу у них не мало бути. Мисливці ж, навпаки, мали вийти з будинків і зайняти кругову оборону. За кожним з нас був закріплений визначений сектор міста. Зазвичай сектори розподілялись за місцем мешкання, адже істоти найактивнішими були вночі, і вірогідність нападу була найбільшою саме в темну частину доби, коли більшість з нас відпочивають вдома.

– Маєш зброю із собою? – Гліб вже не дивився на мене, зусереджений на іншому кінці вулиці, що губився в темряві ночі.

– Ні, – по-перше, мені ще не видали жодного особистого спорядження, по-друге, навіть якщо і видали б, навряд чи я взяла б його з собою в бар.

– Тоді ходімо, – він пішов геть з провулку, в якому ми стояли. Через декілька сотень метрів я побачила його джип. На ньому ще залишались сліди аварії, спричиненої нами.

Біс відкрив багажник, і я побачила там цілий арсенал зброї: чотири автомати, декілька гвинтівок, карабін, два чи три пістолети, споряджені ріжки, розсип патронів.

– Обирай і швидко, – поки я дивилась всередину машини, Біс оглядав те, що було навколо. Місто виглядало спокійно. Важко було повірити, що десь в іншому кінці зараз розгулюють істоти.

– Можна СГД? – я вже потягнулась до гвинтівки.

– Серйозно? – Біс дивився із здивуванням, – може АК?

– Ні. І набої, – особливо не чекаючи відповіді, я розсовувала патрони по кишенях, скільки влазило.

– Як знаєш.

– Дякую. Я на позицію, – не очікуючи відповіді, я побігла вулицею вперед, але все ж почула навздогін:

– Покажи, на що здатна, мисливице, – в його голосі чувся якийсь незрозумілий азарт, але я не витрачала часу на роздуми про це – я бігла в напрямку дому.

Страшно не було. Мені здавалось, що я бачу себе зі сторони, наче свідомість летіла наді мною поза межами тіла. Здавалось, що все це взагалі якесь тренування чи випробування. Тільки тепер я зрозуміла, що місто, в якому я провела три місяці, стало для мене ріднішим за те, в якому я провела двадцять років. 

Якось мимохіть я згадала про брата – певно, він шукав мене в натовпі бару, адже він не бачив, як я пішла з Бісом. Але зараз він теж іде до нашого гуртожитку – в сектор який має обороняти.

Наш гуртожиток знаходився не надто далеко. Цього вечора, коли ми йшли пішки, особливо не поспішаючи від домівки до бару, прогулянка зайняла у нас не більше пів години. Зараз я рухалась набагато швидше, і планувала дістатись свого сектору хвилин за дванадцять. Я думала про маму і про те, що напевне вона зараз дуже сильно непокоїться за нас.

Було огидно тихо. До нудоти. Ліхтарі тьмяно освітлювали дорогу, а подекуди виднілися сигнальні маячки, які ніби шепотіли, що все це – один великий невдалий жарт.

Пару тижнів назад у нас були навчання влаштовані Ярміловим. Все було обставлено дуже театрально, і ми з іншими учнями повірили в те, що загроза реальна. До нас на заняття забігло три підрозділи мисливців в повному екіпіруванні і оголосило, що Коло оголосило нам війну, і їхні підрозділи вже знаходяться під стінами Стожар.

Моє серце в той момент впало геть у пʼятки і майже хвилин десять я не могла отямитись і почати діяти. Дурниця, але тоді я вирішила, що це через мене – мовляв, порядківці знайшли мене і хочуть повернути до Кола і стратити. 

Ми отримали зброю і бойовим порядком вирушили за стіни міста. Не знаю, скільки разів за час нашого «походу» я подумки померла: від розриву серця, від шаленої кулі, від тортур, які отримаю, коли мене схватять. Лише за містом виявилось, що це навчання.

Ввечері того дня ми в цілковитому шоці розказували, що сталося, Богдану.

– Так, звикайте, – він тільки потиснув плечима, – це цілком в дусі пана Ярмілова. Він вважає, що всі мешканці міста мають бути підготовлені до позаштатних ситуацій.

– Який він? Розкажи! – Марк, так само як і я, ще не бачили керівника Стожар і нам було дуже цікаво. 

Насправді, ми і раніше питали. І завжди чули одне й те саме: Ярмілов – це людина, яка зробила виживання цього міста метою свого життя. Він безжальний до тих, хто ставить в небезпеку інших мешканців міста. Він знає все і про всіх. Він завжди дізнається правду. Він найрозумніший. Найсправедливіший. Найнебезпечніший… Най… Най… Най… Я уявляла його приблизно таким самим, як Президент Кола: років шестидесяти, зі страшними очима і звірячим виразом обличчя. Чоловіком, який звик підписувати смертні приговори і не сильно відрізняє просту людину від комахи. Чомусь в моїй уяві у нього обовʼязково мали бути криві зуби і губи, що блищать від слини. Мені здавалось, що всі навкруги страшенно його бояться, бо яким чином можна досягти таких водночас улесливих і бентежних коментарів щодо себе, крім як залякуванням і жорстокістю, я не розуміла.