РОЗДІЛ 7.1

З вулиці бар виглядав як звичайний будинок, щоправда, людей біля нього було набагато більше, ніж буває біля звичайного житла. А от всередині це було щось неймовірне! Мені захопило дух, коли я з братом, його дівчиною Катею, Валом і ще двома хлопцями з навчання зайшли туди.

– Я ж казав, що тобі сподобається! – брат жартома штрикнув мене ліктем під ребро. Він вже давно вмовляв мене погуляти з ним і компанією, потанцювати, випити, повеселитись, але я все відмовлялась, надаючи перевагу читанню. Сьогодні ж під приводом того, що ми маємо відзначити закінчення навчання і отримання професій, він таки переконав мене сходити на вечірку. Тим паче, що ми вже не мусили дотримуватись комендантської години, так як стали повноцінними мешканцями Стожар.

Ми вперше вділи повністю чорний одяг і прийшли до «Плану Б» близько десятої вечора. 

Простір всередині дихав життям. Стіни, зведені з бетону і старої цегли, були прикрашені трофеями минулої епохи: дорожні знаки, шматки неонової реклами, номерні знаки з покинутих машин. Між ними висіли фотографії, зроблені вже після Дня Зет. Люди на них сміялися, обіймалися, тримали в руках зброю не як загрозу, а як частину повсякденної роботи. Це була не ностальгія, а доказ того, що життя повернуло собі право бути нормальним.

Барна стійка була складена з масивних дощок, знятих зі старих укріплень. Дерево потемніло від часу, але було гладким, ніби тисячі рук торкались його. За стійкою виблискували полиці з пляшками різних форм і кольорів деякі із яких давно втратили фабричні етикетки, деякі, навпаки, мали новенькі наче вчора віддруковані наліпки з назвами і складом.

Освітлення було м’яким і ненавʼязливим, створюючи атмосферу хмільних веселощів та інтимний напівморок у кутках. Тут було затишно, як вночі у домі з міцними дверима.

Ритм музики, що лунала з динаміків, одразу налаштовував на свято. Люди за столиками сміялися голосно і без оглядки, хтось танцював, хтось просто пив. Життя буяла своїми найкращими фарбами. 

Брат підштовхнув мене вперед, і я рушила повз столики, які були або зайняті, або зарезервовані табличками. Я шукала поглядом Богдана – він мав зайняти для нас столик – але побачила зовсім не його. За круглим столом на широкому і довгому дивані сиділи Джміль, Сірий, Хорт і, зрозуміло, Біс. Останній побачив мені і зробив рукою рух накшталт салюту, вітаючі. І, як не дивно, Джміль також махнув нам рукою, підкликаючи до себе.

Сказати, що я була шокована, означає не сказати нічого. Чесно кажучи, я інколи згадувала Біса за ці три місяці, але майже не сумнівалась, що ми більше ніколи не зустрінемося. Мабуть, якби я була одна, то я просто махнула б у відповідь і пройшла повз. Але Марк уже прямував до них, швидко огинаючи столики. Він підійшов і привітався з кожним. Я підійшла, коли брат вже знайомив з командою мисливців Катю.

– Привіт, Лесю, – Біс піднявся, коли я підійшла, — уперше тут, так? Не бачив тебе тут раніше.

Сірий кивнув на знак привітання, а Хорт лише злегка підняв келих з бурштиново-прозорою рідиною. Було дивно бачити цих хлопців тут. Здавалося, всі вже забули, що три місяці тому вони тримали нас у заручниках.

– Як навчання? – запитав Джміль, поки я робила вигляд, що роздивляюсь приміщення. Не знаю, чому, але мені було ніяково дивитись на Біса.

– Закінчилося сьогодні, – відповів Марк.

– Успішно?

– Цілком.

– І яку ж професію ти обрала, Лесю? – Біс продовжував стояти і дивився на мене невідривно.

– Сестричка тепер мисливиця, як і я, – Марк виставив груди вперед, не забуваючи підтримувати за талію свою дівчину. Катя із захопленням дивилась на четвірку мисливців. Вони явно були тут відомими особистостями.

Коли Біс нічого не відповів на фразу брата, я нарешті обернулася й побачила шокованого мисливця з очима, як блюдця.

– Що? – запитала я дещо надто різко. Мені здалось, що він вважає, що я не заслуговую такої посади.

– Ти обрала життя мисливця, і тобі дозволили? – здивувався він.

– Типу того, – буркнула я і знову відвернулась.

– Лесю попросив стати мисливицею сам Ярмілов, – Марк завжди був зазнайкою, особливо щодо мене.

– Марку! – я вважала, що ніхто не має знати таких подробиць, особливо Біс.

– Ти бачила Ярмілова?

– Ні, – брат знову відповідав за мене, – це було заочно.

– Отже, ти зарекомендувала себе як гідний боєць?

– Ні, – відповіла я. Мені не хотілося нічого пояснювати, – Марку, он там Богдан, йдемо до нього, він чекає, – я нарешті побачила нашого друга, до якого вже приєднались Вал і інші, за столиком віддалік. Я звернулась до "кочівників", – рада була вас бачити, але ми прийшли з друзями…

Не чекаючи відповіді я рушила геть.

Не встигла я дійти до нашого столика, як Богдан підскочив до мене:

– Ви знаєте Гліба?

– Гліба? – я зовсім не розуміла, про кого мова.

– Ну, тобто Біса, – Богдан потягнув мене за столик, і ми разом сіли на диван.

Ну, звісно, Біс – це прізвисько мисливця. У нього мало бути нормальне імʼя. Чогось я раніше про це не подумала.