РОЗДІЛ 6.2

Минув місяць, і нас звільнили від «вечірньої школи». А ще через місяць я раптово почала отримувати задоволення від фізичних навантажень. Тіло перестало нити від кріпатури, м’язи більше не палали люто після двох кілометрів бігу, а організм повністю звик до щоденних тренувань і сприймав їх як належне.Я почувалася значно впевненіше. Разом із силою та витривалістю прийшло чітке усвідомлення, що тепер я можу постояти за себе. Принаймні здатна довго бігти, не виплюнувши легені.

Коли на одному занять ми розповіли історію про нашу першу вбиту зет-істоту інструктор повідомив, що нам неймовірно пощастило, і майже прирівняв наше виживання до дива, припустивши, що це був нещодавно заражений і ще не до кінця змінений мутант.

Мама спокійно ставилася до всього, що з нами відбувалося, але, незважаючи на те, що в неї, за словами тренера, були чудові бойові навички, вона не переставала повторювати, що працюватиме на мирній посаді всередині міста. Подумавши, вона вирішила, що хоче стати вчителькою у школі.

Ми потоваришували з нашим куратором, Богданом, який виявився чудовим хлопцем із гарним почуттям гумору та невичерпним оптимізмом. Богдану було шість років, коли все почалося. Його врятували батьки, з яких у живих залишився лише батько. Він також жив тут, у Стожарі і працював водієм.

Ми понайомилися з багатьма сусідами в гуртожитку і поблизу, але спілкувалася з ними переважно мама. Контингент здебільшого був її віку – в районі сорока – чи старше. Молодих людей від двадцяти пʼяти до тридцяти пʼяти було мало. Людей нашого із братом вікового проміжку майже не було. Зате радувало, що були діти, особливо багато віком від дванадцяти і молодше. Людство, яке змогло пережити зет-епідемію, починало оговтуватись від жаху тих перших років. Але не помітити демографічну діру розміром майже у ціле покоління було складно.

Також в Навчальному центрі ми познайомилися з Валентином, який уперто наполягав, щоб його називали Валом. Дивний хлопчина, який виглядав років на шістнадцять, хоча говорив, що йому вже майже девʼятнадцять. У фізичній підготовці він був навіть гіршим за мене: за весь час він так і не навчився швидко бігати, влучно стріляти й навіть перестрибувати через козла. Зате він проявив себе одного дня, коли несподівано у всьому навчальному центрі зникла електрика, і безліч людей залишилось замкненими всередині, адже магнитні замки заблокувались. Поки тренери і інструктори метушилися, впотьмах шукали ліхтарі й вирішували, як повідомити про поломку комусь ззовні, Вал з нашою допомогою пробрався до сервісного пункту й шляхом відомих лише йому махінацій відновив подачу електроенергії. Саме того для ми і потоваришували остаточно.

Також в нашому новому колі друзів було декілька дівчат. Одна з яких, Катя, проявила неабияку зацікавленість Марком. Я не одразу зрозуміла, що ця симпатія взаємна, і брат все рідше буває вечорами вдома, адже сама майже весь вільний час проводила з книжками. 

Дивовижно, але в Стожарі була величезна бібліотека. Вона настільки вразила мене, що я хвилин десять просто стояла з відкритим ротом, роздивляючись стелажі з книжками. І це був тільки перший зал. А їх там виявилось більше десяти. Художня і наукова література, старі підшивки журналів і газет, видання українською, англійською, французською і іншими мовами, яких я не могла визначити.

Я занурювалась у цю скарбницю щодня, щойно закінчувались обовʼязкові заняття. Я читала все підряд: космічні пригоди, детективи Агати Крісті, Шевченка і Лесю Українку, Джека Лондона і Бернарда Шоу – все, що попадало під руку. Бібліотекарка, пані Оля, вже зустрічала мене, як рідну. А я ковтала по дві книги на день і не могла зупинитись. Особливо вражали книги про початок двадцять першого сторіччя. Це життя було схоже на казку: літаки, мандрівки, інтернет, мистецтво, кіно, наукові відкриття. Як людство примудрилось це просрати?

Втім, я читала не тільки художню літературу. Я вивчила буквально все, що було в бібліотеці про вогнепальну зброю. А також захопилась історією і психологією.

Коли настав час завершувати навчання й складати «випускні» іспити, я зовсім не хвилювалася. Але я всеще я знала, яку роботу хотіла б спробувати. Чесно кажучи, схилялась до того, щоб напроситись бути помічницею бібліотекарки. Це виглядало, як те, що я могла б робити все життя. Але доля черговий раз вирішила мене здивувати, і підкинула складне рішення. 

На наступний день після іспитів мене попросив зайти до себе Анатолій, той чоловік, який першим зустрів нас у Стожарі. Я, трохи ніяковіючи і не розуміючи причину цієї зустрічі. Я дуже злякалась, що це якось повʼязано з причиною нашої втечі з Кола. Це питання все ще висіло наді мною Домокловим мечем, хоча я й намагалась переконати себе, що це минуле життя давно позаду.

– Проходь, Лесю, – Анатолій приязно всміхнувся, коли я зазирнула до його кабінету, – сідай.

Я невпевнено всілась навпроти нього.

– Хотів поговорити з тобою про те, яку професію ти хотіла б обрати, – він погортав папери, що лежали перед ним на столі, – дивлюсь, що іспити ти здала дуже добре.

Я лише стримано кивнула, але внутрішньо видихнула з полегшенням, що розмова не стосуватиметься крадіжки ліків.

– Між якими варіантами ти обираєш? Я знаю, що твоя мама вже подала заявку на посаду викладача математики в середній школі, а брат – на місце в групі мисливців. Скажу тобі по секрету, що їхні кандидатури вже схвалені.

Почувши це я просяяла – мені було приємно, що мої рідні отримають те, чого прагнуть.