РОЗДІЛ 6.1

Наступного дня розпочалось навчання і тренування. Точніше, якщо сказати правильно – в першу чергу тренування, які займали першу половину дня, а ввечері уроки. У «вечірній школі» ми вчили історію, математику, географію, мову і фізику. Точніше не вчили, а уточнювали наші знання. Вчителі перевіряли, що ми знаємо і виправляли те, в чому у нас були невірні знання. Особливі проблеми, зрозуміло, були з історією і географією. Тому що те, як нам надавали знання у Колі, було викривлено і спаплюжено. І якщо знання із «доепідемічної» історії мені і брату доповнювали батьки, розповідаючи правду, то сучасна географія була для нас відкриттям. 

В Колі взагалі знання з географії обмежувались уроками про клімат і світовий океан. Тут, у Стожарі, нам розповіли про міста, які існують зараз на території колишньої України, як вони комунікують, які економічні відносини мають. Коло і Стожар були далеко не єдиними містами, що розвивалися. Ми були приголомшені, дізнавшись, що діючих адміністративних одиниць цілих сім, і не всі вони називають себе містами. Але в кожному живуть люди, працюють, борються з істотами, народжують дітей. Я відчувала себе обманутою і розгубленою. Здавалося, ніби я проспала двадцять років і щойно прокинулися в зовсім іншому світі. Страшно було думати, що в Колі і тепер живе купа людей, які й гадки не мають про те, що за межами стін міста існує цілий світ, не такий, який їм розповідають.

Якщо коротко, то ось основні відомості про міста:

Коло – одне з двох найбільших міст, в якому номінально строєм є демократія, по факту – диктатура. Стожар не має знань про точну кількість населення міста, але припускає, що їх біля семисот тисяч. Коли ми жили там, то нам говорили, що нас мільйон. Але я вже не могла вірити жодному слову влади Кола, тому не уявляла, чи це число штучно збільшене чи зменшене і з якою метою. Тому що абсолютна більшість брехні, яку нам розповідали там здавалась мені абсолютно безглуздою. 

Стожар – місто, в якому наразі живе біля трьохсот тисяч людей. В ньому є головний – пан Ярмілов. Не Президент, але й не диктатор. Скоріше керівник, авторитарний, справедливий, інколи надто жорсткий, але такий що має безумовну загальну повагу. У нього є двоє помічників, яких називали Крут і Локі. Вони були його правою і лівою руками Я до кінця не розібралась, але сподівалась, що потім це стане зрозуміліше.

Київ – єдине місто, яке зберегло колишню назву і приблизно колишні кордони. Там мілітократія. Але місто розвивається і процвітає. Населення наразі нараховує трохи менше мільйона осіб. На чолі – гетьман, під його головуванням: отамани, кошові, сотники, десятники, тощо.

Санктум – невеличка громада лікарів і науковців. Їх не більше двадцяти тисяч. Вони живуть за рахунок своїх знань і вмінь, які обмінюють на необхідні їм ресурси.

Сади Едему – комуна, в якій живе близько шістдесяти тисяч людей, які живуть за рахунок вирощування і виробництва різноманітних наркотичних речовин.

Бункер – підземне поселення, дуже закрите, в якому живе не більше тисячі осіб, про яке майже ніхто нічого не знає, тому що воно практично не комунікує з іншими.

Але найбільше вражала Чорна Вежа – самопроголошене князівство із рабовласницьким ладом. В ньому керували брат і сестра, надзвичайно жорстокі і безжальні. Точних цифр ніхто не знав, але вважалось, що там жило біля пʼяти тисяч «вільних» людей, чиє життя забезпечували понад чотириста тисяч рабів, за якими наглядали Німі – свого роду манкурти, ті, що були рабами, а потім стали служити «князям». Вежа, розташована на території, що примикає до атомної електростанції, невідомо яким чином змогла зберегти роботу станції і тепер жила за рахунок продажу електроенергії іншим містам. Також вони скуповували розуми з інших міст, за рахунок чого і розвивались.

Всі міста в тому чи іншому вигляді були повʼязані одне з одним: торговими звʼязками, дружніми стосунками, взаємодопомогою або ворожнечею. Відкритих конфліктів чи воєн не було, але холодне протистояння існувало. На жаль, люди не могли знайти спільної мови навіть в умовах постапокаліпсису.

Щодо інших міст на території інших країн колишнього у Стажар не було жодної інформації. Періодично пан Ярмілов відправляв мисливців із місією розшуку інших поселень, але ресурсів на це не вистачало. Наразі найбільша відстань, яку могли подолати автівки без підзарядки було не більше 500 кілометрів. А якщо урахувати, що потрібно не тільки поїхати в один кінець, а ще повернутись. Пошук інших міст ставав справою дуже складною.

На географії нам також розповіли і про зет-істот: якими вони були спочатку, як змінювалися і що вміють тепер. Різниця була приблизно така ж, як між гусінню та метеликом. Якщо раніше вони були тупими, керованими лише тваринним голодом і зовсім не вміли захищатися, то тепер усе було навпаки. Вони стали швидкими, різкими, хитрими, діяли зграями, вправно полювали, ховалися й вистежували здобич. Єдине, що грало на боці людей, – це те, що кількість істот неухильно падала. Стажар, Київ, Санктум і Чорна Вежа мали спеціальні загони, які займались розшуком і знищенням потвор. Людство сподівалось, що колись знищить їх усіх.

В цій школі мені подобалось. Адже завдяки батькам,  які займались з малими мною і братом, я багато чого знала, особливо з літератури і мистецтва. Довгими вечорами у Колі наш тато розповідав нам сюжети книжок, замальовував картини, наспівував музику, говорив про кіно. Він сам це любив і передавав нам. Мама ж займалась з нами математикою, англійською мовою. Не тому що це могло нам колись знадобитись, а просто для того, щоб ми знали, що існує щось, крім того, що є в Колі.