РОЗДІЛ 5.2

Втім, я помітила і дещо схоже на те, що було в Колі, і коли запитала про це Анатолія, то він підтвердив мою здогадку. Це стосувалось одягу. У людей була свого роду «форма». Але якщо в Колі одяг відрізнявся тим, що у простих людей і робітників була «спецовка», зазвичай сірого чи коричневого кольору, і для жінок, і для чоловіків однакова: сорочка, брюки або комбінезон. В той час, чим багатіше була людина, тим більш вирізнявся одяг. Жінки порядківців могли носити сукні різних кольорів, спідниці і блузи. Особливо забезпечені навіть діставали одяг часів до епідемії, який вважався особливо цінним.

В Стожарі все було інакше. Кожний міг вдягати будь що, але якось так склалось, що певні люди носили певні кольори. Наприклад, мисливці, не залежно від того виконують вони завдання в місті або поза ним, одягали чорне, техніки та інженери – синє, вчителі, психологи, всі ті, хто працює з людьми – сіре, працівники заводів –зелене, будівельники – коричневе і так далі. Так вийшло з двох причин, по-перше, таким чином було легше ідентифікувати одне одного, адже в місті було правило про те, що всі допомагають всім. Якщо комусь було треба прибити полицю в кімнаті, можна було просто попросити першу ліпшу людину вдягнуту у коричневе. Або сталось щось небезпечне – потрібно було шукати людину в чорному. По-друге, легка промисловість в місті наразі все ще працювала не на забаганки, а на вимогу. І набір кольорів і фасонів був достатньо обмежений. Втім, як нам сказали, ніхто не забороняв перешивати одяг під себе, удосконалювати його або прикрашати.

– Ну от ми й прийшли, – сказав Анатолій, коли ми зупинились біля пʼятиповерхової будівлі. Це гуртожиток. На вході охоронець просканує ваші чіпи і видасть ключі від кімнат. Також в ваші чіпи вшиті талони на харчування. Тричі на день ви можете приходити до столової. Поки ви не працюєте і не адаптувались, для вас діятиме комендантська година. Просимо вас залишатись вдома з одинадцятої вечора до шостої ранку. Перепрошуємо за незручності.

Він попрощався і пішов.

Не знаю, яким я очікувала, буде наше нове житло, але точно не таким. Мабуть, я думала, що буде щось схоже на те, що було в Колі: невелика кімната із ще меншими кухнею і ванною. Але ні. Тут у нас були повноцінні три кімнати-спальні, які до того ж мали спільну залу і кухню, розраховані тільки на нас. Душова і туалет були загального користування ня поверсі. Але й це було прекрасно.

В моїй кімнаті пахло абсолютно новими речами, свіжим деревом і трохи фарбою. Ймовірно, до мене в нійніхто не жив. Неочікувано я стала власницею широкого хоча і не двоспального ліжка, шафи з полицями, письмового стола зі стільцем, комода і приліжкової тумбочки. Все було просте, але гарно зроблене. До того ж, стільки меблів я не мала за все своє життя. Але у мене навіть не було речей, щоб можна було зайняти кожну полицю. Втім, я вивернула рюкзак, і знайшла місце для всіх своїх дрібничок. Особливе місце зайняла книга казок – на столі під лампою.

Коли я вийшла до зали, то знайшла там маму і брата. Вони виглядали спантеличеними і розгубленими. Ми навіть не говорили, адже розуміли в той момент один одного без слів – те, що почалось, як історія жахів якимось незрозумілим чином тепер перетворюватись на казку.

Я прийняла гарячий душ, вимила волосся із ароматним шампунем. Стоячи під пружними струменями води, я плакала, сама не розуміючи від чого. Тільки тут, в Стожарі, у безпеці я нарешті змогла усвідомити, що саме примудрилась пережити за останні півтора місяці. Я терла своє тіло, намагаючись змити з нього увесь бруд, страх і невизначеність, усі погані спогади і огидне до себе ставлення, яке терпіла в Колі. Мені так хотілось вірити, що тут все буде інакше! Сльози мішались із водою та милом і утікали кулись далеко каналізацією. С кожною секундою я почувала себе краще і краще.

А коли я випрала свої речі, і вдягнула єдине, що було відносно чистим – штани, в яких ходила колись на роботу і просту футболку, то стала почувати себе просто королевою всесвіту.

Разом з мамою і Марком ми сходили на вечерю, але одразу повернулись назад, в місце, яке тепер дуже кортіло називати домом. Не хотілось ані гуляти, ані розмовляти. Я заснула миттєво, щойно доторкнулась головою до подушки. Мені здавалось, що так солодко я не спала ще ніколи в своєму житті.

Вранці нас розбудив стук у двері. Перелякані, не до кінця розуміючі, хто ми і де, ми вибігли до зали. Але паніка була передчасною, адже до нас просто прийшов наш куратор. Це був привітний чоловік років тридцяти.

– Мене звуть Богдан, – щиро посміхнувся він, отримавши запрошення проходити, – мене призначили вам у допомогу, щоб пристосування до Стожар пройшло швидше.

Він пояснив нам, що у нас буде місяць на проходження адаптивного курсу, а потім ми зможемо обрати собі спеціальність. При чому у бідь-який момент її можна змінити, якщо щось не сподобається. Після базового курсу для кожної роботи потрібно буде навчатися й проходити стажування у фахівців.

Втім, Богдан більше запитував, ніж щось розповідав. Він записав наші повні імена, дати народження, рід діяльності до цього, наші побажання щодо професії і купу всього іншого. Виявилось, що Марк хоче стати мисливцем, а мама подумує про роботу фермера. Я ж не знала, що сказати. Мені здавалось, що я не буду достатньо здібною ні до чого. Куратор заспокоїв мене, що для тих, хто не може обрати, проводять тести з профорієнтації, а потім приніс декілька великих сумок, в яких виявився одяг, посуд і безліч речей, які могли б нам знадобитись в житті в Стожарі.