РОЗДІЛ 5.1

Анатолій тримався відкрито й доброзичливо, з терпінням відповідаючи на наші нескінченні запитання. І ось, що ми дізнались. В Стажарі намагались відтворити життя таким, яким воно було до епідемії Зет. Тут були школи, дитячі садки, лікарні, бібліотеки, магазини, пральні, кіно, навіть театр. Люди працювали і вчились, самі обирали, де вони хочуть працювати і ким. Кожний обирав роботу до душі і намагався робити все для процвітання міста. Звісно, інколи бувало, що в місті зʼявлявся хтось неблагонадійний, але до таких людей Стожар був жорстоким, і вони тут не затримувались. 

В Стожарі були вчителі, лікарі, електрики, водії, особливо цінувались будівельники, адже місто постійно розширювалось, і фермери, на плечі яких було покладено харчування всіх у місті. Але особливою привілейованою категорією працівників були мисливці. Це люди, які ризикували своїм життям, виходячи за межі міста, щоб виконувати особливі доручення повʼязані з питаннями виживання Стожар. Вони були одночасно і армією зовні міста і поліцією всередині. 

Анатолій також коротко розповів нам історію міста, з якої виходило, що Стожар заснували троє чоловіків, двоє з яких, на жаль, вже загинули. Третій з них, пан Ярмілов, нині був єдиним керівником, який буквально опікувався кожним питанням всередині міста і поза ним.

Ми сиділи всередині будівлі, яка виявилась чимось схожим на адміністрацію. Я час від часу дивилась у вікно і бачила людей, які просто йшли у своїх справах. Без поспіху. Без страху. Настільки природно, що всередині защеміло від заздрощів. У Колі навіть удень патруль мав право зупинити будь-кого і допитати. Тому вулиці зазвичай пустували, а ті, хто на них з’являвся, рухалися швидко, лише у справах. Про прогулянки чи випадкові зустрічі не могло бути й мови. 

Також Анатолій розповів, що деякі мешканці міста не живуть тут постійно, можуть за бажанням виїжджати і повертатись, якщо мають на це бажання.

– Все, що ви розповідаєте, звучить, як казка, – мама була настільки глибоко вражена усім побаченим і почутим, що не могла прийти до тями. Я бачила розгубленість і навіть розпач на її обличчі. Я розуміла, чому: двадцять років жити у Колі в той час, коли можна було б жити тут.

– Не все тут безхмарно, Ніно, – з лагідною посмішкою відповів Анатолій, – у нас також є і суворі правила, яких доведеться дотримуватись, якщо ви схочете тут залишитись. Вони стосуються правопорядку, розподілення ресурсів, норм роботи і багато чого іншого. Це потрібно для виживання. Ми не Коло, але закони  і правила потрібні, щоб залишатися в безпеці: мати їжу, дах над головою, роботу і можливість іноді посидіти з друзями в барі.

– У вас є бари? – Марк помітно пожвавішав.

– Є, – Анатолій поглянув на наручний годинник, – згодом ви все самі побачите і зрозумієте. Поки що запам’ятайте лише одне: якщо жити мирно, працювати сумлінно і не шукати проблем, це місто стане для вас справжньою домівкою.

Я не зовсім розуміла, навіщо він це говорить. Для нас і так було очевидно: якщо нам дадуть дім і роботу, ми будемо вдячні. А якщо тут ще й не контролюють кожен крок — то це вже майже мрія.

– Як я зрозумів, ви, пані Ніно, певний час жили за межами Кола? – запитав Анатолій приязно, а коли мама ствердно кивнула, продовжив, – з тих пір зет істоти еволюціонували, якщо можна так сказати. Вони вже майже не схожі на людей. Їх стало значно менше, але тепер вони розумніші й хитріші. Втім, більшість з них впало у сплячку. Вважається, що це сталось через брак їжі, адже більшість людей вони знищили. Не хочу знецінювати ваші навички і здібності, але ви змогли вижити за межами Кола й подолати такий довгий шлях без підготовки й зброї лише тому, що значна частина істот спить. Для сну вони обирають темні й закриті місця: будинки, підвали, магазини, автомобілі, заводи. Їх майже неможливо помітити, коли вони сплять. Щастя, що ви не натрапили на їхнє кубло. Їм потрібно дві хвилини, щоб відчути живу людину в радіусі кількох метрів, і ще дві, щоб прокинутись і повернутися в бойову форму. Більшість тих, хто загинув від нападів мутантів за останні два роки, загинули саме через необережність, не помітивши сплячих зомбі. Але є й ті, що не сплять. Вони періодично нападають на наші групи мисливців, на місто, тому кожен мешканець Стожар зобов’язаний мати зброю й уміти нею користуватися. Навіть якщо ви не плануєте ставати мисливцями, тренування обов’язкові. Один слабкий член общини може стати причиною масової загибелі. Фізична підготовка є одним з основних компонентів адаптивного навчання.

Ми говорили ще певний час, а потім Анатолій видав нам електронні ключі, пояснивши, що на них вся необхідна інформація і дозволи, щоб нам видали одяг, побутові речі, а також ключі від житла. Він пояснив, що перший час ми будемо жити в гуртожитку для таких самих новачків, як ми. Нам потрібно буде пройти адаптивні заняття і обрати, чим ми хочемо займатись. Після цього ми зможемо переїхати вже у постійне житло. 

Наші питання вичерпались і Анатолій вирішив провести нас до гуртожитку, щоб ми не заблукали. Вийшовши з адмінбудівлі ми вийшли на невелику площу, заставлену лавками й обсаджену деревами. Тут були люди. Багато людей. Мені одразу впала в око дівчина, яка сиділа на лавці з книжкою й яблуком у руках. Я витріщалася на неї й заздрила. Уже уявляла, як сідаю поруч і просто читаю. Без страху. Без поспіху.

Трохи далі прогулювалася молода пара. Вони трималися за руки й про щось розмовляли. Ще неподалік стояла компанія з трьох чоловіків: вони голосно сміялися й перебивали один одного. Усе це здавалося дивним. Незвичним. Настільки несхожим на Коло й навіть на мої власні уявлення про життя, що я ловила себе на думці, що це все не може бути правдою.