РОЗДІЛ 4.1

Двері відкрились і зайшов високий молодий чоловік із світло-русявим волоссям. Його обличчя було надзвичайно красивим: повні губи, високі вилиці, прямі широкі брови, ніс з невеличкою горбинкою, але все псували очі – крижано-сині, хижі, небезпечні. Враження підкреслювало те, що він був вдягнутий повністю у чорне: масивне, мабуть, армійське взуття, джинси, футболка з коротким рукавом. Його руки були повністю вкриті татуюваннями, трохи чорнила виднілось і з-під коміру. У руці у нього був пістолет. Він дивився на мене з незворушним спокоєм, ніби я не людина, а предмет. Я відчула, що мої ноги, привʼязані до ніжок стільця тремтять, і я не можу зупини цей тремор.

Мені хотілося б вірити, що це не від страху, а від напруги, адже так, привʼязаною, в незручній позі, з кляпом у роті, я сиділа вже декілька годин.

Коли нам вистріли по колесах, мама намагалась зупинити авто, але його все одно перевернуло на бік. Мене врятувало тільки те, що я згрупувалась і впала на брата. Поки я була дезорієнтована, нас виволокли з джипа з криками і матами. Я думала, що нас пристрілять одразу на місці, але якогось дива, нас поволокли до будинку. Нам одразу звʼязали руки і закрили роти, але я бачила, що з мамою і братом на перший погляд все в порядку, принаймні вони теж йшли самотужки. 

Будинок був одним з таких, в яких ми звикли ховатись: з забитими вікнами, з цілими стінами і дверима, такий, в якому можна провести тиждень і більше.

Нам не дозволили не те що поговорити, навіть дивитись одне на одного, миттєво розділивши і розвівши в різні кімнати, щоб ми не могли ні про що домовитись. Мене привʼязали до стільця. Що зробили з мамою і братом я не знала, але сподівалась, що нічого поганого. Принаймні, я не чула ані їх криків, ані стогонів. Взагалі не чула жодного звуку.

І от тепер, вочевидь, мене очікував допит, або щось гірше.

– Пропоную тобі не намагатись брехати, – нарешті перервав мовчанку чоловік, що зайшов до моєї «камери», – я вже говорив з іншими, маю всю інформацію і лише хочу перевірити. Якщо ваші слова не будуть збігатись, у вас будуть проблеми, бо я не буду зʼясовувати, хто говорить правду, а хто ні, я просто вас всіх пристрелю. 

«Іншими» – так він сказав? Якби він знав, хто вони, він, мабуть, сказав би «з твоїм братом і мамою»? Чи може бути, що він допитує мене першою? Вирішив, що я найслабша і на мене можна натиснути, щоб швидше витягнути необхідну інформацію? 

Втім, яка різниця, він абсолютно правий – брехати немає жодного сенсу. 

– І, сподіваюсь, ти не будеш кричати, тому що я гарно сприймаю дівочий крик тільки в ліжку.

Він розвʼязав мені рот. 

– Звідки ви?

– З Кола, – мій голос звучав хрипло – за час, поки я сиділа звʼязана і з кляпом, в роті пересохло.

– Як тебе звуть?

– Леся.

– У тебе є прізвище, Леся?

– У всіх є прізвища…

Він рушив до мене, боляче схопив за підборіддя:

– Це не сміливість, це дурість – хамити у твоєму становищі.

Його обличчя було дуже близько, я могла роздивитись мілкі зморшки коло очей.

Двері відкрились, зазирнув другий з четвірки молодиків:

– Чого ти тягнеш? Ми вже й без того затримались. Кінчай її і йдемо. Сірий вже поставив джипа на копита, – він хитро примружився, роздивляючись нас, – чи ти ще хочеш розважитись?

– Хочу… розважитись, – відповів перший.

Другий хекнув і закрив двері.

– То яке прізвище у тебе, Лесю?

– Який мені сенс відповідати, якщо ви все одно мене вбʼєте?

– Сенс в тому, що смерть може бути різною. Я можу пустити тобі кулю у скроню і спалити труп. А можу отак на стільчику залишити посеред вулиці, щоб ти чекала, поки тебе знайде зомбі. І потім ви разом з ним вдвох підете далі на пошуки.

Мене пробрав дриж. Про це я ніколи не думала – про те, що я також можу стати істотою після смерті.

– Кравець.

Він взяв ще один стілець і, поставивши його спинкою до мене, сів навпроти, поклав руки на спинку.

– Ким тобі приходяться ті, що були з тобою?

– Були?

– Є.

– Мама і брат.

– Рідні? Ти не схожа на матір.

– Я схожа на батька.

– Де він?

– Помер.

– Як звуть брата і матір?

– Марк і Ніна.

– Прізвища?

Я помовчала. Він підняв одну брову.

– Кравець.

– Чому ви покинули Коло?

– Захотілось прогулятись.

Він посміхнувся. Вперше. Крига в очах стала трохи теплішою, на пів градуси.

– Скільки ви прожили в Колі?

– Все життя.

– Все життя жили-жили, а потім захотіли «прогулятись»?