КОЛО

Президент Михайло Золотарьов вже тиждень перебував у стані, схожому на холодну лють: накази про покарання за будь-які провини підписувались із шаленою швидкістю. Він вивчив діло Олександри Кравець вздовж і поперек. Народилась в рік початку епідемії, але ще за межами Кола. Таких дітей називали «дивовижними», хоча який подвиг був у тому, щоб пересидіти початок епідемії в утробі матері – Президент не розумів. Дівчина показувала гарні здібності в школі, лідерські якості, але не підкорялась авторитетам, тому функціонери таємного відділу Служби Порядку позначили її як непридатну для  просування карʼєрними сходами своєї структури. Після випуску їй була запропонована роботи прибиральниці або участь у програмі Відновлення населення Землі – народити трьох дітей і отримувати дотації Кола до кінця життя. Дурепа обрала прибирання.

Також Михайло пригадав і батька дівчини. Роки два-три тому з ним були повʼязана ситуація делікатного характеру. Микола Кравець був інженером на заводі легкої промисловості. Його безпосередній керівник, що курував промисловість всього сектору, вподобав Олександру і запропонував за неї значну суму. Але батько відмовив, навіть більше – накинувся на того, дуже сильно побивши. Звісно, винуватий був покараний. Тобто Микола Кравець. Тому що порушення субординації – один з найбільших проступків будь-якого чесного громадянина. А керівника сектору в якості компенсації моральних збитків було підвищено. Проституція в Колі була заборонена, а от «дорослі послуги», які Президент Золотарьов за звичкою називав «ескортом», цілком допускались. Чому дівка чи її батько не хотіли цих простих грошей, було відомо одному Богові, в якого керівник Кола не вірив. Він вирів у вигоду. Невже хтось міг віддавати перевагу існуванню в одній квартирці всією сімʼєю можливості насолоджуватися життям у великому будинку, інколи розставляючи ноги перед якимось чинушею? 

«Потрібно було після того випадку одразу всю сімʼю стратити, – думав Президент, із злістю міряючи свій кабінет кроками, – зараз би не мав проблем. Більше не скою такою помилки. Гнила гілка – гниле дерево. Його треба викорчувати. Гнилий один в родині – гнилі всі…»

І цей момент в двері постукали. Це був начальник Служби Порядку.

– Які новини по Кравець? – без привітань і передмов запитав Золотарьов.

– На жаль, нам так і не вдалось їх знайти. Скоріше за все їх вже знищили зет істоти, – начальник Примаченко відчував, що вкривається потом, хоча спекотно не було.

– Я б на це не розраховував.

– Але ми обшукали з собаками всі найближчі міста і селища.

– Значить, вони пішли далі, – Президент майже сичав від люті.

– Сумнівно…

– Сумнівно, що ви залишитесь при посаді і в живих, якщо продовжите відповідати в такому дусі!

Примаченко замовк. Він знав, що Президент не кидає слів на вітер.

– Повідомте в усі міста, особливо в Стожар. Скажіть, що втекли особливо небезпечні злочинці.

– Слухаюсь.

– Назначте винагороду за їхні голови. Впевнений, мисливці Яра будуть успішніші за ваших підлеглих.