РОЗДІЛ 3.1

Я не знала, скільки спала, але коли прокинулася, побачила безліч променів світла, що розсікали кімнату крізь щілини вікон. Не рухаючись, я насолоджувалася цим видом.

У кімнаті нікого не було.

Спогади про минулу ніч обрушилися на мене, мов крижана вода: скрегіт з вулиці, шурхіт на стіні, розбите вікно, тріск несправного ліхтаря… страшні нелюдські очі. Ці звірячі очниці… вони давно померли, але продовжували шукати здобич. А їх власник прагнув подарувати таку ж порожнечу всім досі живим людям…

Про що я тільки думала, тікаючи зі Сфери? Про що думала, коли потягнула з собою найближчих людей? Як взагалі планувала виживати тут? Що збиралася зробити із зет-істотами, яких зустріну?

Нічого! Нічого я не збиралася робити! Я просто хотіла врятувати брата. Можливо, якби не ліки, він би вже помер від пневмонії.

З другого поверху пролунав стук. Хтось щось сильно бив, причому через рівні проміжки часу – з чого я зробила висновок, що це не істота. 

Нагорі було дуже світло: сонце проникало крізь усі вікна й кімнати, і невеликий коридорчик добре проглядався від цього освітлення. А прямо навпроти було вікно, біля якого стояли мама з Марком і дивилися на мене. Брат тримав молоток у руці, а його футболка була вся мокра від поту. Мама стояла з підготовленою дошкою – половина розбитого вікна була вже заколочена.

Брат виглядав дуже добре, слідів хвороби майже не було видно. Мама теж була… звичайною. Якби я не знала напевне, я б ніколи не повірила, що ця людина могла когось вбити. Не просто вбити – забити ножом до смерті. Нехай навіть і монстра.

Марк кивнув один раз і відвернувся назад до вікна, а я помітила, що вони знайшли не лише молоток: поруч стояла коробочка з цвяхами, один з яких брат взяв і приміряв у правому куті дошки. Весь цей час мама пильно дивилася на мене. На її обличчі неможливо було прочитати жодної емоції. 

Ми прожили в цьому будинку ще два дні, боячись виходити назовні, хоча жодних монстрів за цей час ми більше не зустріли. Але потім прийняли рішення йти в інше місто чи село, подалі від Кола. Ми не знали, чи шукають нас, чи ні. І перевіряти це не кортіло.

– Мамо, розкажи щось, будь ласка, – попросив Марк, коли майже через тиждень після зустрічі із зет-істотою ми сиділи в черговому будинку із забитими вікнами. Здається, це було вже третє містечко на нашому шляху. Ми мандрували далі і далі, шукаючи їжу і воду, ночували, де доведеться, а потім знову йшли вперед. Ми нічого не шукали, просто продовжували втечу.

Мама важко зітхнула й плеснула долонями по стегнах, ніби струшувала невидимий пил.

– Стережіться людей. Живих, я маю на увазі.

Марк обернувся до мене. В його очах застигло таке саме здивування, як і в моїх. Ми, як двійнята, часто щось робили однаково: говорили тими самими фразами, доповнювали речення одне одного, дуже гарно розуміли, що думає інший в ту чи іншу секунду.

Мама тим часом вела далі:

– Люди в Колі впевнені у безпеці. Вони бояться охоронців і законів, тому майже не становлять загрози одне для одного. А тут… – вона повільно провела поглядом по зруйнованій вулиці, – тут люди виживають. І інколи, а можливо і частіше життя залежить одного контейнера з їжею або пляшки води. Якщо в тебе є зброя, вона може стати причиною твоєї смерті, – вона обернулася, подивилась на мене, – Олександро, тобі варто знати, щочоловіки цього світу не завжди питають дозволу, перш ніж щось узяти, – з виразом болю на обличчі вона помовчала, – люди можуть бути страшнішими за зет-істот. Коли немає законів і тих, хто їх захищає, страх зникає. Безкарність ламає людську душу… Ми з вашим батьком спершу допомагали іншим: ділилися їжею, давали зброю. Але дуже швидко ті, хто вижив, здичавіли. Вони зрозуміли, що тепер їм ні Бог, ні людина не указ. І тоді ми зрозуміли ще дещо: довіряти в цьому світі не можна нікому.

– То ми будемо тікати від кожного живого, кого зустрінемо? – Марк вже доїв свою консерву і косився на мою. Мені кусок не ліз у горло, і я мовчки віддала йому більшу частину своєї порції. Ми ділили все, що знаходили порівну, але я часто віддавала йому те, що не зʼїдала – його організм, що одужував, потребував більше калорій.

– Ти думаєш, що ми взагалі когось зустрінемо?

– Ну… повинні ж бути ще люди, крім нас?

– Думаю, простих мандрівників ми не зустрінемо, — відповіла мама. — Але, якісь бродячі банди бандитів скоріше за все існують. Такі, що живуть мародерством.

– Я думаю, має існувати щось більше за банди чи одиноких вижилих. Значно більше…

– Чому ти так думаєш, Лесю? – Марк як раз доїв і мою порцію, на яку я йому і вказала:

– Ці консерви хтось виробляє. Не бандити, звісно. І якийсь кочівник теж цього не зробив би. Це якесь маленьке виробництво, скоріше за все кустарне. Це означає, що у хтось має час, безпеку, продукти… Можливо, існує якесь поселення, комуна…

– Але й ти розумна! – Марк повеселішав, – але яке це може бути поселення? Як Коло?

– Не знаю. Це просто гіпотеза.

Так ми і проводили вечори в розмовах. В цілому це мало чим відрізнялось від нашого життя у Колі. Тільки там ми мали постійно працювати та й крутити педалі, видобуваючи енергію, а тут – постійно шукати собі їжу і прихисток. І якщо раніше, коли ми були дітьми, мама розповідала нам про все на світі: про світ до епідемії, про тварин, кіно, побут тих часів, то тепер всі розмови зводились до зет-істот і виживанню в цьому хижому світі.