РОЗДІЛ 2.2

Ми йшли повз невеликі будинки, майже всі одноповерхові, рідше - двох. Якісь колись були жовтими, зеленими, якісь темно-червоними, деякі сині, а деякі, здається, білі. У Колі всі будинки були сірими або темно-сірими, як асфальт і похмуре небо. Цікаво, чому людям не дозволили повернути яскраві кольори після Катастрофи?

Повітря теж мало особливий запах, не такий, як у Колі. Там завжди смерділо людьми, димом, електрикою й відчаєм. А тут пахло травою і гарячим асфальтом.

Окрім нас, на вулиці не було жодного руху: ні птахів, ні тварин, ні мутантів. Хотіла б я знати, чому…

Більшість будинків, які нам зустрічались виглядали майже цілими, хіба що надто зарослими травою і бурʼяном. Але вони нам не підходили, адже найчастіше не мали дверей. 

Ми пройшли декілька кілометрів перш, ніж мама схвалила один двоповерховий будинок, у якого всі вікна першого поверху були наглухо забиті дошками. Двері ж виходили не на вулицю, а у двір. Вони не були зачинені, але ручка була пристібнута до труби чоловічим брючним ременем.

– Це знак, що всередині безпечно, – сказала мама, – зет-істота ніколи б такого не зробила. Інша людина ночувала тут і залишила будинок зачиненим, щоб у майбутньому хтось теж міг знайти у ньому місце для ночівлі чи прихисток. Ми так часто робили колись, - вона розстібнула ремінь і зайшла всередину.

Про всяк випадок ми перевірили всі кімнати. У тій, що колись, вочевидь, була кухнею, мама знайшла коробку з консервами, декілька упаковок рису і питну воду у пляшках.

– Я думав, мародери давно вже усюди повиносили все можливе, – не дивлячись на обставини і фізичне навантаження Марк виглядав вже значно краще.

– Ні, не все, - промовила мама із гіркотою, – Коли епідемія почалася, люди були не готові. Ми спочаткувзагалі не зрозуміли, що сталося. Через це загинуло надто багато. Нас, уцілілих, залишилося близько дванадцятивідсотків від усього населення Землі… принаймні, якщо вірити тому, що розповідають у Колі. І цих відсотків не вистачило б, щоб розграбувати всі будинки й магазини, навіть у межах однієї країни. Тож шанс є. Якісні консерви й вакуумована вода могли не зіпсуватися за двадцять років. Але ці продукти не такі старі, – вона кивнула в бік своєї знахідки.

– В сенсі? – ми з братом сказали це майже в унісон.

– На банках вказана дата виготовлення. Їм не більше пів року.

– Як таке можливо? – Марк вертів у руках банку, – може це якась помилка?

Ніхто з нас не мав відповіді, тому обговорення само собою скінчилось. Ми забарикадували вхідні двері, повечеряли і розбрелись по кімнатах. Мама лягла на ліжку на другому поверсі. А ми з братом у вітальні – він на дивані, а я на розкладному кріслі. Після ночівлі в машині і цілого дня пішки старе продавлене крісло здалось мені надзвичайно зручним, практично комфортабельним.

Ми всі були звичні до фізичних навантажень завдяки порядкам Кола, але останні два дні були виснажливими ще й емоційно. Тут, у закритому приміщенні, можна було розслабитись по-справжньому.

Я потягнулась і блаженно закрила очі, але Маркові, вочевидь, кортіло потеревеніти:

– Гаразд, сестро! Викладай.

– Про що ти? – не зрозуміла я.

– Про ці чарівні пігулки від пневмонії. Мені цікаво, як це було. Як ти пробралася до лікарні? Стьопа допоміг?

– Так…

– І йому за це нічого не буде?

– Сподіваюсь, що ні. Мені здавалось, я добре все спланувала. Він ніби випадково залишив відкритим двері службового входу і пішов до іншого відділення. Я ж зайшла тільки хвилин сорок по тому. Нас не мають повʼязати.

– Хіба він не твій хлопець? 

– Ні.

Те, що я з ним спала, не робило з нього мого хлопця. А спала я з ним тільки заради того, щоб вкрасти ліки. Але братові про це знати не обовʼязково.

– Головне, щоб Служба Порядку думала так само. Бо якщо вони вирішать, що у вас були стосунки, йому прийдеться не солодко.

Мені було б шкода, якби він попав у халепу. Але він знав, на що йшов. Коли на вагах знаходились секс зі мною або відсутність протизаконних вчинків, він самостійно вибрав перше. Його ніхто не змушував. Я не казала, що кохаю його, нічого не обіцяла.

Я взагалі нікого ніколи не кохала. Тривалих стосунків у мене теж не було. Але в місті, де все чогось коштувало, я інколи мусила використовувати те єдине, що мала – своє тіло. Ні, я не була проституткою. Я не спала з чоловіками за дорогі речі, тільки за те, від чого залежало виживання моєї сімʼї. Одного разу за місячний запас талонів на воду, інший – у вигляді розрахування за борг за житло. Загалом, не більше пʼяти раз. Але і одного вистачило, щоб я себе за це зненавиділа. Себе, і всіх чоловіків заразом. Усіх, крім свого брата. Мабуть, я б згоріла від сорому, якби він або мама дізнались про мої вчинки.

– Ну і? – голос Марка вирвав мене із роздумів і спогадів, – Розповідай далі! Де знайшла ліки? Як вибралася? І, головне, як ти вирубила охоронця?

– Стьопа залишив для мене в умовленому місті контейнер із брудним робочим одягом. Я перевділась в халат медсестри, маску, шапку, залізла всередину контейнера. В назначений час санітари повезли його до пральні. Стьопа пояснив, що вона знаходиться двері у двері із господарським сектором і складом, де зберігається запас ліків. Також Стьопа заздалегідь намалював мені на схемі, де все розташоване.